«Жінки в русі: між двома світами»
Цей проєкт народився із зустрічей — із розмов, поглядів і моментів, які залишилися зі мною.
Від початку війни в Україні я знову і знову зустрічаю жінок, які були змушені залишити свою Батьківщину і сьогодні намагаються побудувати нове життя в Німеччині. Я хотіла не просто дати їм обличчя, а створити простір для їхніх історій.
Так виник проєкт «Жінки в русі: між двома світами».
У центрі проєкту — близько 20 українок із дуже різними життєвими шляхами, професіями, досвідом і характерами. Серед них є вчительки, бухгалтерки, підприємиці, фахівчині різних професій, а також жінки, які працювали в зовсім інших сферах. У кожної було власне життя, звичний повсякденний ритм, плани та люди, які були для неї важливими.
Війна перервала ці життя.
Багатьом довелося за дуже короткий час приймати рішення, яких ніхто добровільно не хотів би приймати: залишити дім, рідних, захистити дітей і почати все спочатку в чужій країні. Дехто зміг продовжити свій професійний шлях, іншим довелося повністю змінити напрямок. Але, попри всі відмінності, їх об’єднує одне: рух між тим, що було втрачено, і тим, що має виникнути знову.
Між двома світами
«Між двома світами» — це не лише про географічне місце.
Це внутрішній стан. Сьогодні людина живе в Німеччині, працює, вивчає мову, виховує дітей, знаходить нових друзів і намагається побудувати нове повсякденне життя та майбутнє. Водночас частина її життя залишається в Україні — з родиною, у колишньому домі, у спогадах і в надії на повернення.
Саме цю внутрішню напругу я хотіла зробити видимою.
Не як драматичне зображення вимушеного виїзду, а як чесний погляд на жінок, які, попри втрати та невизначеність, продовжують жити, працювати, вчитися, твор ити й брати на себе відповідальність.
Не передусім як біженок, а як людей.
Як жінок із професійними навичками, досвідом, гідністю та власним правом на вибір. Як людей, які не лише потребують підтримки, а вже є частиною суспільства і активно впливають на нього своєю працею, знаннями, громадською активністю та культурою.
Три фотографії — три перспективи
Кожна жінка представлена через три фотографії.
Емоційний портрет показує її особистість та індивідуальний вираз. Інша фотографія повертає до її професійного або особистого життя в Україні. Третя показує її сьогоднішню реальність у Німеччині.
Частина фотографій має документальний характер, інші створювалися разом із самими жінками. Для деяких кадрів були відтворені професійні ситуації з їхнього попереднього життя в Україні. Інші фотографії зроблені безпосередньо на їхніх теперішніх робочих місцях у Німеччині.
Для мене особливо важливою була щирість. Я не хотіла створювати ролі, а прагнула показати людей такими, якими вони є у своєму житті — із силою, невпевненістю, здібностями та почуттями.
Портрети свідомо зроблені в чорно-білому форматі. Без відволікання кольорами погляд зосереджується на обличчі, очах і виразі — на тому, що людина може розповісти без слів.
Фотографії доповнюють особисті тексти та інтерв’ю. Вони розповідають про втрачені домівки й колишні професії, нові робочі місця, мовні бар’єри, самотність, родину, дружбу, надію та спроби знову знайти власне місце в житті.
Проєкт про зустріч
Виставка не мала завершуватися лише переглядом фотографій.
Вона запрошувала зупинитися, приділити час, послухати й побачи ти за кожним обличчям окремий життєвий шлях. Можливо, в одній із цих історій хтось міг впізнати щось близьке для себе: втрату, новий початок, страх, надію або бажання знову десь відчути себе вдома.
Історії цих жінок особисті, але водночас вони відображають ширшу суспільну реальність.
Вони порушують питання інтеграції, ідентичності, приналежності та видимості. Інтеграція — це не односторонній процес. Вона виникає там, де люди роблять крок назустріч одне одному, де відкриваються простори і де помічають здібності та досвід людини.
Сьогодні ці жінки живуть серед нас. Вони працюють, навчаються, створюють сім’ї, займаються громадською діяльністю та будують нове життя. Водночас багато хто з них продовжує носити в собі свій попередній світ.
Між двома світами виникає щось нове.
Виставка
Виставк а складалася з 60 фотографій і вперше була представлена в Galerie Agon Kulturwerk у Пассау. Окрім фотографій, були особисті тексти, аудіозаписи за QR-кодами та супровідні заходи, які створювали простір для зустрічей і спілкування.
Від самого початку виставка замислювалася не лише як презентація фотографій. Вона мала бути живим місцем — простором, де люди можуть зустрічатися й спілкуватися, а українська культура, історії та особистий досвід стають видимими.
Для мене цей проєкт ще не завершений.
Історії цих жінок є частиною нашого сьогодення і заслуговують на те, щоб їх зберігали, слухали та передавали далі. Саме тому проєкт продовжить жити в цифровому форматі й розвиватиметься завдяки новим фотографічним роботам.
Люди, які стоять за проєктом
Такий проєкт ніколи не створюється однією людиною.
Я особливо дякую всім жінкам, які довірилися мені та погодилися стати частиною цієї особистої роботи. Для мене було особливим досвідом працювати з кожною з них, дізнаватися їхні історії та разом знаходити правильні моменти для фотогра фій.
Окрема подяка — Ярославі Онуфрик, українській журналістці та медіафахівчині, яка допомогла мені з частиною інтерв’ю. Завдяки її журналістському досвіду та розмовам із жінками з’явилися додаткові особисті історії, які змістовно доповнили проєкт.
Її участь стала важливою підтримкою в реалізації цієї частини проєкту. Інтерв’ю проводилися виключно в межах «Жінки в русі: між двома світами» і є складовою частиною цього фотографічного проєкту.
Я також дякую всім, хто надавав приміщення, допомагав під час зйомок, сприяв знайомствам і контактам, підтримував виставку або просто вірив у цей проєкт.
І насамперед я дякую самим жінкам.
Вони подарували мені не лише свої фотографії.
Вони подарували мені свій час, свої спогади, свою вразливість і свою довіру.
За це я їм безмежно вдячна.
Як розвиватиметься проєкт далі
Для мене цей проєкт ще не завершений.
Перша виставка стала важливою першою частиною «Жінок у русі: між двома світами». Вона показала мені, скільки різних життєвих історій стоїть за обличчями українок, які живуть у Німеччині, — і скільки історій ще залишаються нерозказаними.
Саме тому я хочу продовжувати цей проєкт і надалі фотографувати інших українок. Не для того, щоб просто збільшити вже створену серію, а щоб зробити видимими нові життєві шляхи, такі ж різні та індивідуальні.
Кожна жінка має свою історію: професію, яку вона мала в Україні, шлях змін, особисті втрати, новий досвід, здібності, надії та власне бачення майбутнього. Дехто швидко знайшов своє нове місце в Німеччині, інші все ще його шукають. Хтось мріє повернутися, а хтось поки не знає, де буде його майбутній дім.
Саме цю різноманітність я хочу документувати.
Я хочу зберегти не лише момент приїзду, а й те, як із часом змінюється життя українок у Німеччині. Адже інтеграція, новий початок і пошук нового відчуття дому — це не окремі події, а процеси, які продовжують змінюватися.
Нові портрети продовжать початкову ідею проєкту, водночас додаючи до неї нові перспективи. Так перша виставка поступово може перетворитися на довготривалий фотографічний документ про українок, які живуть у Німеччині.
Історії цих жінок є частиною нашого сьогодення і заслуговують на те, щоб їх зберігали, слухали та передавали далі. Саме тому проєкт продовжить жити в цифровому форматі й розвиватиметься завдяки новим фотографічним роботам.
