Виїхавши з Києва на два тижні, щоб допомогти сестрі, вона залишилася в Німеччині на чотири роки, пройшовши шлях від підтвердження дипломів до отримання ліцензії екзаменатора. Про те, як працює нейролінгвокоучинг та як зберегти віру в краще, коли твій дім під обстрілами — у нашому інтерв'ю. Знайомтеся - Ірина Марко - киянка, філолог за освітою та педагог за покликанням.
— Ірино, розкажіть, коли Ви вирішили їхати з України?
— Я киянка, але мій шлях за кордон пролягав через Львів. Це було на початку війни, приблизно 16 березня. Чесно кажучи, основним рушієм стала моя сестра. Вона виїжджала з двома дітьми і їй потрібна була допомога та підтримка в дорозі. Я їхала з думкою, що допоможу їм облаштуватися тиждень-два і повернуся, але обставини склалися так, що я залишилася. У березні наступного року буде вже чотири роки мого життя тут.
— Як Ви почуваєтеся зараз: адаптувалися на новому місці чи все ще перебуваєте в стані очікування повернення?
— Наче вже й осіла, працюю, побудувала певний ритм. Проте думками я все одно постійно повертаюся додому. Регулярно їжджу до батьків в Україну і бачу на власні очі, що там досі небезпечно. Невідомо, коли ситуація зміниться на краще, тому розумію, що повертатися саме зараз немає сенсу. Україна — це моя Батьківщина, там мій дім, мої батьки, і там я почуваюся максимально комфортно. Але до Німеччини я теж звикла: за чотири роки тут з’явилося нове коло спілкування, багато знайомих. Хоча мені дуже не вистачає нашої української спонтанності. Німці звикли планувати все на роки вперед, навіть відпустку на 2027 рік вже зараз. Для мене це незвично і часто стає обмежуючим фактором, коли хочеться простої, незапланованої зустрічі.
— Чим Ви займалися в Києві до війни? Яким був Ваш професійний бекграунд?
— У Києві я майже 17 років працювала з дітьми й викладала англійську мову. За освітою я філолог іноземних мов: англійської та німецької. Крім того, маю спеціалізацію «Управління навчальним закладом». Майже все життя було присвячене освіті: робота з дітьми, взаємодія з батьками, методична робота. Життя було стабільним і налагодженим, навіть уявити не могла, що почнеться війна і доведеться кудись їхати.
— Ви пройшли всі етапи роботи в освіті. Чому обрали саме цей шлях?
— Мій шлях був поступовим: починала з дитячого садочка, потім викладала англійську в початковій школі, згодом перейшла до середньої та старшої. Працювала в гімназії. Пізніше почала працювати з дорослими як репетитор.
— Робота з дітьми потребує ґрунтовної підготовки. Де Ви навчалися?
— Спершу я закінчила педагогічний коледж, потім здобула вищу філологічну освіту. Але навчання ніколи не припинялося: було безліч курсів, семінарів, освітніх проєктів. Хоча багато говорю про мови, основою моєї роботи в Україні були саме діти. Я була не просто вчителем, а й класним керівником у старшокласників.
— З підлітками буває непросто. Ви легко знаходили з ними спільну мову?
— По-різному бувало. Найскладнішим вважається перехідний вік — десь 7-8 клас. А ось з учнями 10-11 класів мені було найлегше, ми завжди знаходили порозуміння.
— Крім викладання, чим Ви наповнювали своє життя в Україні?
— Я дуже багато працювала, поєднувала школу та репетиторство. Але знаходила час на хобі: спортзал, читання та подорожі. Читала переважно сучасні українські романи, зараз менше читаю.
— У Ваших соцмережах багато фотографій з різних куточків світу. Які подорожі Вам найбільше до душі?
— Люблю сам процес пізнання: нові люди, нові культури. Була в Англії, США, багато мандрувала Європою. Мені надзвичайно подобається природа Швейцарії та Німеччини, Австрія теж чудова. Колись я дуже любила Англію, часто возила туди групи учнів і навіть думала про переїзд туди, але життя склалось так, що опинилася в Німеччині. Зараз німецька мова стала для мене основною, хоча раніше це була англійська.
— Чи важко було знайти роботу за фахом у Німеччині?
— Найпершим завданням було підтвердити знання мови. Хоча я мала дипломи, мені потрібні були сертифікати саме знання мови. Я закінчила онлайн-курси, підтвердила свої документи, і Служба зайнятості запропонувала мені роботу. Тепер я викладаю на інтеграційних курсах. Це зовсім інший досвід. Мої студенти часто старші за мене, і атмосфера в класі зовсім інша.
— Ви казали, що з дорослими працювати цікаво, але енергетично інакше. Як це на практиці?
— Дорослі приїжджають сюди не від хорошого життя, у кожного свій багаж пе реживань. У класі сидить 23 людини з різним бекграундом, і їх треба об’єднати, налаштувати на навчання. У всіх різні здібності, але я намагаюся підтримувати кожного. Якщо ми бачимо, що людина зовсім не встигає, пропонуємо повторний курс або слабшу групу. Але я завжди наголошую: чотирьох годин на курсах замало. Потрібно працювати вдома, бо це база.
— Яка Ваша методика викладання? Як вивчити мову найефективніше?
— Головне — не здаватися і зберігати позитив. Мову треба вчити через гру, щоб процес приносив задоволення. В мене є студент-українець, який каже: «Я приходжу сюди, бо мені весело». І це чудово! Не треба боятися робити помилки, важливо розуміти структуру речень і спокійно вчити слова. Як вчитель, я м’яка, щоб люди не закривалися, але як екзаменатор (я вже отримала відповідну ліцензію) — можу бути суворою.
— Робота з людьми виснажує. Як Ви відновлюєтеся?
— Зараз робота мене більше наповнює, ніж втомлює. Спочатку було важко через високі очікування до самої себе, через страх, що я «не така, як німці». Зараз мені допомагає спортзал та зустрічі з українцями. Моя опора — це родина. Я живу із сестрою та племінниками. Мої друзі і батьки в Україні - завжди надають сил розмовами, хоча, в них війна за вікном.
— Ви плануєте залишатися в Пассау?
— Мені хочеться більш активного життя. Подобається Відень, наприклад. У Києві я звикла до насиченого культурного життя: театри, кіно. Люблю кататися на лижах, але тут ще не пробувала — потрібна компанія. В останній мій приїзд до Києва ми каталися з подругою і це було незабутньо. Тому, поки я в Пассау, а що буде далі - не знаю.
— Ви сказали, що любите навчатись, зараз навчаєтесь чомусь новому?
— Так, проходжу курс нейролінгвокоучингу. Це напрям, який допомагає людям вчити мови через розуміння того, як працює мозок і як долати емоційні блоки. Це саме те, що мені цікаво — поєднання психології та мов. Також відвідую презентації книг та семінари в рі зних містах Німеччини.
— Ви вважаєте себе щасливою людиною?
— Наразі так. Я чогось досягла в новій країні, хоча це було непросто. Звісно, якби не війна, я б, мабуть, уже відкрила свою онлайн-школу в Україні, бо давно переросла роботу в гімназії, де була методистом 10 років. Я вважаю, що все залежить від людини. Якщо ти був активним вдома, знайдеш себе скрізь. Треба просто робити крок вперед, не порівнювати з минулим і жити далі. Я - оптимістка. Мій тато завжди каже: «Все буде добре, головне — не сваритися і бути в мирі з рідними». Його слова мене надихають.
— Про що Ваші мрії сьогодні?
— Мрію про мир — і в Україні, і в усьому світі. Зараз усі живуть у напрузі, навіть німці відчувають страх. Мрію про свою сім’ю, про здоров’я близьких. Війна навчила мене бути спокійнішою. Раніше я була більш стресовою, а зараз зрозуміла: ключ до всього — це розмова. Тільки через розмову можна вирішити будь-яку проблему.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
