Інна — інженер-технолог за освітою, дуже соціальна людина за характером і пілотка в мріях. Вона родом із невеликого села неподалік Харкова, навчалася в Харківському аерокосмічному університеті та з першого курсу їй сподобались літаки. Повномасштабна війна зупинила її плани щодо отримання ліцензії пілота, але не знищила саму мрію.
Сьогодні Інна живе в Німеччині, працює інженером у великій компанії, будує родину, вчиться дозволяти собі бути щасливою й жити з болем, який нікуди не зникає. Це розмова про контроль і довіру, про небо і людей, про дорослішання без вибору та силу залишатися живою.
— Інно, у розмові про захоплення Ви згадали авіацію. Ви вже пілот чи тільки навчаєтесь?
— Я ще не пілот, але планую отримати ліцензію пілота на одномоторни й літак. Це давня любов. Я закінчувала Харківський аерокосмічний університет, за освітою я інженер-технолог. У нас літаки були скрізь на території університету. Існувала чудова традиція: першокурсників возили на маленький аеродром, літальне поле в Коротичі. Там проводили великий фест: літали літаки, стрибали з парашутом.
Це було дуже цікаво, тому я з першого дня закохалась в авіацію. Мене захоплювало, як можна підняти таку машину в повітря. Я мріяла пройти навчання. Збирала гроші, працювала, закінчувала магістратуру і вже мала заявку — зібрала капітал і хотіла ось-ось починати. Але почалась війна.
— Чи вдалося повернутися до цієї ідеї вже в еміграції?
— Так склалося, що я опинилась в Пассау. Тут через деякий час познайомилася з майбутнім чоловіком. Він знав про мою мрію, про те, що я хочу літати, і розповів, що у Вільсхофені також є літальне поле.
Ми туди поїхали. Я зрозуміла, що все реально, тільки іншою мовою. Тому я не відкидаю цю ідею, а хочу все-таки отримати ліцензію. Ти летиш на висоті 3 000 метрів, у тебе штурвал в руках, і тільки від тебе залежить — чи приземлишся ти, чи ні, чи долетиш. Напевно, ось цей вид контролю за допомогою неба я хочу мати в своєму житті.
— Інна в повітрі і Інна серед людей — це різні люди?
— Так, в повітрі я дуже сконцентрована і серйозна. А взагалі я весела, легка, довіряю життю, інколи віддаю свою долю в його руки. А в небі — повна протилежність, бо ти не маєш права на помилку. Ти маєш зібратися, не можеш відволікатися. Можливо, мені трохи не вистачає цього у звичайному житті — такої усамітненої концентрації.
— Професія пілота — це часто про самотність у кабіні. Вам комфортно бути наодинці з собою?
— Насправді мені дуже важливий соціум, я соціальна людина. Зараз я працюю у великій фірмі Intica Systems SE, де близько 500 людей, працюю в бюро, як інженер у відділі якості та контролю. Тому щодо професії пілота — це, швидше, мрія. Це буде можливість приватно політати. Я щаслива, що зараз знаходжусь серед людей.
Коли я тільки приїхала, досить швидко вивчила німецьку мову і згодом волонтерила — ходила перекладачем на всі можливі терміни з нашими людьми, щоб з кимось знайомитись. Тому я не можу сказати, що обираю цю мрію для усамітнення. Це, швидше, просто жага до контролю.
— Як саме Ви потрапили до Німеччини?
— Я приїхала з тіткою та двоюрідними братом і сестрою. Мій рідний брат, мама, тато і решта родини залишилися під Харковом, ми з маленького села.
З початком війни я виїхала з Харкова до батьків у село. Ми всі туди з'їхались. У нас дуже дружна родина. Ми сиділи вже третій тиждень у батьків, думали і вирішили: діти не повинні цього бачити. Двоюрідні брат і сестра з Дніпра, вони, дай Боже, жодної сирени не застали, бо одразу виїхали.
Ми розуміли, що треба вивезти дітей, щоб вони перечекали, бо психіка навіть дорослої людини не витримуєю А дитині потім все життя жити з цими травмами. У тітки були друзі в Пассау, які сказали: "Приїздіть до нас, на місяць-два, перечекаєте".
— Це було Ваше рішення — супроводжувати їх?
— Тітка сказала: "Я не поїду. Я жодного разу не була за кордоном, не знаю англійської, не знаю нічого. Я двох дітей в Європі загублю". А оскільки в мене вже не було роботи, до квартири у Харкові було страшно повертатися, я сказала: "Поїду з вами".
І ми поїхали. Чотири дні дороги, вісім потягів... Приїхали сюди, і я сказала: "Давайте місяць-два, я вам тут трохи допоможу — школа для дітей, документи, візи — а потім поїду". Всі ж думали, що все зараз закінчиться. Я навіть на курси перші пів року не йшла мову вчити, бо вважала, що воно мені не треба, я ж додому поїду. Так пів року згаяла. А потім стало зрозуміло, що треба жити власним життям і допомагати тим, хто потребує допомоги.
— Ви згадали про родину, яка залишилася. Чого Вам зараз найбільше не вистачає, окрім близьких?
— Дуже не вистачає родинного кола. Ми були і є дуже близькі. У мене навіть з переїздом відбулась така насильницька сепарація від батьків — мені було 22 роки, коли почалася повномасштабна війна.
Не вистачає друзів, студентського оточення. Ми були дуже дружні — навчалися разом, жили в гуртожитку. Війна нас усіх розкидала. Не вистачає міста. Дуже люблю Харків. Я була багато де, але Харків для мене найрідніше, найулюбленіше місто. Не вистачає навіть людей, які не є твоїми близькими, але ти їх знаєш: продавця в кафе, прибиральника в парку, бо ти кожен день йдеш тим самим маршрутом. Не вистачає відчуття причетності.
— Ви сказали, що вирішили "жити, а не чекати". Що допомогло Вам побудувати життя тут так швидко?
— Я сказала собі, що починаю з нуля. І все робила для того, щоб не втрачати час, а вчитись, жити. Хоча це важко. Коли ти їдеш студентом, ти менше залишаєш. А в Україні ти вже обжився емоційними зв'язками, прив'язаностями до роботи, до захоплень — я танцювала самбу і бачату. Тут я досі не можу знайти танцювальну школу. Допомагає самодисципліна. Інколи через "не хочу", “через важко”, через сльози. В мене присутня дуже велика жага до життя і якесь занадто оптимістичне бачення світу.
Зараз Інна пра цює інженером у відділі якості та контролю. Її робота вимагає точності: вона обирає, затверджує та перевіряє постачальників. Це та зона відповідальності, яка дає їй відчуття стабільності та фінансової незалежності.
— Як Вас прийняла Німеччина і місцеві люди?
— Відверто не знаю, кому дякувати: Богу чи якомусь ангелу-охоронцю, але дуже добре. Я знаю, що є мільйони різних історій. В моєму випадку я зустрічала 99,9% тільки відкритих, щирих, добрих людей, які готові допомогти.
— Чи помічаєте Ви різницю в менталітеті? Чого Ви навчилися у німців, а вони — у Вас?
— Німці більш стримані. Ми — більш щирі, відверті. На роботі відчутна різниця, мені іноді не вистачає емпатії. Але мені подобається, що вони приймають мене інакшою, бо я з усіма залишаюсь собою. У них є така фраза: "Sicher ist sicher" ("безпечно — це безпечно"). Вони перестраховують себе в усьому 300 разів. Я була доволі легковажна, а зараз теж трохи перестраховуюся скрізь. Тричі думаєш, чи варто це робити. Не будемо йти далеко — родина мого чоловіка: вони дуже щасливі, що я в них з'явилась. Кажуть: "Це свіже повітря в нашу родину вдихнуло". Ми обіймаємось, розмовляємо відверто. Вони до цього дуже відкриті, але в них раніше не було прийнято цікавитись емоційним станом, вести душевні розмови. Я змінила їхнє сприйняття, про Україну та українців, в першу чергу.
— Ви згадали про чоловіка. Як українська та німецька культури вживаються у Вашому побуті?
— Перше, що він вивчив українською: "Я тебе кохаю", "кохана", "зірочка". Ми часто в машині слухаємо українську музику. Він вже півтора року вивчає мову — зі мною, через застосунки. Дуже важко даються відмінки. Але ми були в Україні, він знайомий з моїми батьками, і оскільки я щодня спілкуюсь з ними, він хоче брати участь, бути частиною родини.
Щодо кухні — я готую вдома. Вареники, борщ, наші супи — це все присутнє. Баварська кухня не дуже відрізняється від нашої, у ній також багато жирних, калорійних та м'ясних страв, тому наша їжа добре сприймається.
— Як Ви зараз сприймаєте події в Україні, будучи в безпеці?
— Війна — це біль. Це шалена туга за країною, за минулим. І це шалене відчуття несправедливості. Це невимовний біль, який я, на жаль, не можу заблокувати. Я була тією людиною, яка до останнього казала: "Ну ви що, смішні? Танки в XXI столітті пі д вікном?". А потім вони взяли і поїхали. Я втратила віру в людство. Я прийняла рішення: поки я тут, намагаюсь кожного дня витиснути максимум з усіх можливостей — вивчити мову, набути досвід. Але після кожної розмови з батьками я плачу. Ми з психологом навіть вирішили, що я читатиму новини хіба раз на тиждень, бо якщо читаю в другій половині дня — дуже погано сплю.
— Ви сьогодні щаслива людина?
— Знаєте, довгий час я не дозволяла собі бути щасливою. Картала себе: "От я тут, у мене все добре, а є ті, кому набагато гірше". У мене брат там, і я взагалі не могла розповідати щось добре. Думала: "Ну як він там під ракетами, а я тут кажу йому, що на права здала"? Але потім ми відверто поговорили всі разом в родині. І зараз я намагаюсь собі дозволяти бути щасливою, бо приводів дійсно вистачає.
— Ви змінилися за цей час?
— Я стала сильнішою і дорослішою. Навіть занадто. Я цього не хотіла. Коли я думаю про дітей, які переживають війну, — цього не має бути – такого ст рімкого, насильницького дорослішання. Але в мене не було вибору. Довелося брати на себе шалену відповідальність. Однозначно я зараз дуже сильна, доросла і... розумна.
— Про що Ви мрієте зараз?
— До повномасштабного вторгнення мрії були матеріальні: краща машина, більша квартира. А зараз війна мене дуже приземлила. Я хочу миру, і миру чесного. Це найбільша мрія. Коли закінчиться це жахіття і відкриються кордони, я мрію бачити батьків частіше, ніж раз на пів року. Хочу показати їм своє життя тут, щоб вони стали його частиною не тільки по телефону. Ну і хочеться здорових діток, я дуже хочу трьох. Ми з чоловіком ще дискутуємо, бо для нього, як для німця, двоє — це вже багато. Але подивимось.
— Де Ви зараз частіше думками: в Україні чи тут?
— Напевно, тут і зараз. Перші півтора року я не розбирала валізу до кінця. Думала: "Ось-ось їду". Але в якийсь момент зрозуміла, що життя проходить. І тільки від мене залежить, чи матиму я щось, чи просто складу руки й чекатиму. Т ому весь мій побут, робота, всі дрібниці — вони тут. Але я не відкидаю ідею, що через 10 років, навіть із чоловіком-німцем і дітьми, ми будемо жити в Україні.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
