Досвід адаптації Оксани в Німеччині докорінно змінив її життєві пріоритети та самосприйняття. До вимушеного переїзду в Оксани було спокійне життя, вона була зосереджена на стабільності та надійності.
В Україні вона 15 років працювала бухгалтером, потім економістом, працюючи з документами. В мирному житті вона почувалась комфортно в колективі, гармонійно все поєднувала, виховувала двох дітей і не прагнула кардинальних змін. Та доля склалась по-іншому.
Я - наче розбите горнятко, яке склеїли. Але живу, бо є заради кого і потрібно допомагати Україні.
Оксана ніколи не мріяла жити за кордоном. Ніколи не розглядала переїзд в іншу країну і навіть думок таких не було.
— Навіть не мала закордонного паспорта. Життя склалося інакше, ніж могла уявити. Війна змусила нас змінитись. Було дуже важко, але багато хто з нас, українців, переступив через себе, почав усе з нуля. Зараз я не у своїй професії, але замість того, щоб сидіти й плакати, вирішила діяти. Хочу показати, наскільки ми сильні: навіть у найтемніші часи ми продовжуємо жити, рухатись і шукати себе знову. Ми маємо велику відповідальність - перед нашими дітьми, рідними, перед Україною.
Для мене важливо, що я можу допомагати батькам, які залишилися вдома. Робота допомагає відганяти важкі думки. Починати з чистого аркуша можна і потрібно! Так, буде нелегко, але ми - українці, а значить, можемо з усім впоратися.
— Згадайте, будь ласка, перші дні війни.
— Лютий 2022-го... Поруч лунали вибухи, над головою літали ракети. Разом із батьком у дворі ми робили коктейлі Молотова - треба було чимось займатись, бо просто сидіти й чекати було нестерпно. Після ночі в підвалі з дітьми я зрозуміла: треба рятувати їх. Вони дуже боялися. Мені важко повертатися думками в той день - це був жах.
За три години ми зібралися. Змогли виїхати лише завд яки хлопцям із тероборони. Я тоді думала лише про дітей - вони моя сила, мої крила.
— Ви мали стабільну роботу в Україні. Як змінилося Ваше професійне життя після переїзду?
— П’ятнадцять років я працювала бухгалтером, останні два - економістом. Все життя - з документами, цифрами. Люблю стабільність, але в Німеччині довелося проявити себе з іншого боку - тепер я працюю продавчинею на автозаправці.
Спочатку було дуже важко: німецька мова, психологічна адаптація. Але робота мене рятувала - від важких думок, від болю. Потроху німецька відшліфувалася, зник страх. З’явилась упевненість і розуміння, як тут усе працює.
Мені не соромно дивитися людям в очі - я працюю, стала частиною німецького суспільства. В колективі почуваюся комфортно. На початку мене дуже підтримували - і це давало сили. Німці справді допомагають тим, хто цього потребує.
А коли я роблю щось корисне - я щаслива. Якщо хтось похвалить чи скаже добре слово, я ніби літаю. Мене це наповнює.
— Як Ви долали мовний бар’єр?
— Спочатку було ніяково. Я навіть пробіг ала повз сусідів, щоб уникнути розмови, щоб не відчувати себе безглуздо.
Зараз ми спілкуємося щодня! Я зрозуміла, що не треба боятися - варто зробити крок уперед, і все стане на місце.
Коли прийшла працювати на автозаправку - (хоча мову знала не досконало), одразу показала, що вмію працювати. Шеф побачив у мені потенціал. Уже через тиждень мені довірили касу - гроші, цифри, підрахунки, усе те, що мені близьке.
Мені кажуть: “Ти вмієш раціонально розподіляти час.” Мабуть, це правда. Сьогодні навіть керівництво радиться зі мною. Легких доріг не буває, у кожного свій шлях. Мій - ось такий.
Німці були здивовані: “Ти розумна, охайна, організована.” Зараз я навіть частково веду бухгалтерію. І мені це подобається. Я йду до цього. От лише мову підтягну!
— Ви не лише працюєте, а й волонтерите.
— Я - людина, яка не може сидіти без діла. Щосуботи ми разом із нашими українцями в Пассау робимо окопні свічки для фронту. Там збираються люди, яким так само болить за Україну. Ми спілкуємося, допомагаємо одне одному, і в ці моменти я відчуваю себе серед своїх.
— Ви згадували, що любите готувати. Це теж частина Вашої сили?
— Так, я дуже люблю кухню. Готую, випікаю, тушкую, варю — це приносить мені спокій. Люблю частувати гостей, бо їжа для мене — це мова без слів. Коли бачу, як люди усміхаються, куштуючи мої страви, я ніби вдома.
Навіть на роботі, коли хтось замовляє каву чи бутерброд, я завжди стараюся зробити це з душею. Люблю годувати смачно і з теплом.
— Які почуття і емоції переважають нині?
— В мені величезна любов до дітей, чоловіка, та після початку війни все частіше бувають моменти самотності. Коли ніхто не бачить, коли всі справи зроблені - приходить тиша, і я почуваюся самотньою.
Тоді сідаю в машину, вмикаю на повну гучність українські пісні й їду - куди очі бачать. Це мій спосіб дихати, мій маленький відпочинок. У машині мені добре - я в своїй “коробочці”, де звучить моя мова, моя Україна.
Болить душа за батьків, за країну, за розколоте життя.
— Я неодноразово бачила Вас і вашу донечку в вишиванках, на фотосесію Ви також одягнули національний стрій.
— Коли ми приїхали до Німеччини, перше, що я попросила маму надіслати - вишиті речі. Сукню собі й сорочки дітям. Вишиванка - це мій скарб. Коли вдягаю її, почуваюся сильною, гордою, справжньою. Це не просто одяг - це тепло дому
— Про що Ви мрієте сьогодні?
— Про мир. Хочу, щоб закінчились ці жахіття.
Мир для мене - це душевний спокій, коли не треба прокидатись зі страхом.
Я бажаю цього всім українцям - де б ми не були, ким би не працювали. Ми не зможемо бути по-справжньому щасливими, доки на серці рана. Я, мабуть, як розбите горнятко, яке склеїли. Усміхаюсь, працюю, живу. Але щоранку перше, що роблю, - читаю новини з дому. І тільки коли знаю, що всі живі, здорові, тоді можу бути спокійною. Зараз бути спокійним - неможливо! Тому, повторюсь, мрію про мир!
А поки що - тримаюся. Бо ми українці. І ми вистоїмо.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
