Вона — одна з тих жінок, про яких кажуть: «сильна». Та сила її не в жорсткості, а у здатності бути емпатійною, уважною. Наталя — щира, світла, добра. Те, за що вона береться, вона робить із настроєм, з душею. У неї красивий голос, і коли вона співає українських пісень, вони сягають самої глибини душі.

 

В Україні Наталя працювала в офісі, мала власний бізнес, будувала плани. У Німеччині працює з дітьми — уважна, дбайлива, серйозна й водночас весела. Педагог, який відчуває дітей. Людина, яка може бути менеджером, бухгалтером, майстринею, кулінаром, підприємницею, садівницею — і всюди знаходить спосіб вкладати частинку себе.

 

Повернімося думками в Україну. Чим Ви займалися до війни? Яким було Ваше життя?

 

— Моє життя було чудове. В мене було все, чого душа бажала. Ми з чоловіком мали свій маленький бізнес. Також частку в справі батьків — вони виготовляли ритуальні вироби, пам’ятники, пов’язані з цим послуги. Я працювала з ними - приймала замовлення, паралельно розвивала власну справу.

За місяць до початку повномасштабної війни мене запросила фірма на роботу — менеджером зі зв’язку та розвитку польського напрямку. Я трохи володію польською, і вони запропонували дуже високу зарплатню та гарні перспективи. Трохи пізніше я могла б навіть очолити цілий відділ.

 

Чому тоді Ви в Німеччині, а не в Польщі?

 

— Я вже працювала в Польщі. Раніше мені казали: «У Вас добра мова, вмієте працювати з клієнтами, залишайтесь». Але коли почалася війна, туди поїхали всі, і я стала однією з двадцяти людей, що стоять за парканом.

Я довго залишалася в Україні після початку війни. Разом із чоловіком ми організували бізнес — робили напівфабрикати: пельмені, вареники. Я люблю працювати з тістом, розмовляю з ним, вірю, що воно несе в собі не лише смак, а й здоров’я тим, хто їсть.

 

Що для Вас означав “домашній офіс”?

 

— Я займалася продажами, бо люблю гроші й люблю працювати. Продавала різні товари онлайн — і для іншої фірми, і для своєї. Готувала каталоги. Але за освітою я педагог, плюс ще й бухгалтер. Педагог — це моє покликання. Бухгалтер — те, що можу робити. Я хороший менеджер, дуже комунікабельна. Вмію знаходити спільну мову з усіма.

 

Як працювати в умовах війни?

 

— У нас жах почався з першого дня. Ми намагалися вижити. Навіть були під короткою окупацією, але майже цього не помітили — сиділи в підвалах у Башкірівці. В мене все було підготовлено: харчі, вода, все необхідне. У знайомої була оптова база — вона відкривала у певні години, ми купували все і для себе, і для собаки, і для курей. В нас було невелике господарство, треба було годувати всіх. 

Якось почула, що людям видають зарплату ковбасою. А гроші в нас були, якраз зарплату отримала, то я побігла й виміняла ковбасу на гроші — треба було виживати.

 

Коли Ви вирішили виїхати?

 

— Коли зрозуміла, що це надовго, що я втрачаю можливості. Поки молода і маю бажання працювати, я можу багато досягнути. А потім, на старість, можливо, повернутись в Україну й там жити.

За пів року до війни я купила собі пів будиночка, про який мріяла. Його трохи пошкодило, вибило вікна…, але він стоїть. 

 

Ви приїхали без знання німецької, які цілі ставили?  

 

— Почала ходити в Jobcenter без перекладача. Спочатку допомагала дівчина з Карітасу, а потім сама, зі своєю жахливою німецькою на той момент. Дуже швидко знайшла мовні курси. Мені дали дозвіл того ж дня. Я пішла й сказала: хочу вчитись вже. Мене взяли.

Я потрапила до чудової вчительки — Сімони Шмальц. Я полюбила німецьку завдяки їй. Я швидко вивчила мову і склала іспит. У Jobcenter теж усе вирішила швидко, бо вони бачили, що я знаю, чого хочу.

 

Чого Ви хотіли?

 

— Працювати з дітьми — у дитячому садочку або дитячій установі. А, зрештою, я працювала з дітьми, які потребують особливої уваги в центрі SLW - St. Maria Fürstenzell. 

Робота була складна, особливо психологічно. Але дуже подобалась. Знаю, як допомогти дитині, яка потребує підтримки. Я педагог, який розвивається, читає, шукає. Не можу стояти осторонь.

 

Ви стали сильнішою завдяки цій роботі?

 

— Не знаю. Я змінилась. Побачила в собі кращі якості. Навчилася тримати себе спокійно і грамотно з дітьми в критичних ситуаціях.

 

Чим подобається займатися?

 

— Раніше любила готувати. Є швейна машинка — щось підшити можу. Люблю садівництво. Навіть на першій квартирі вирощувала помідори, зелень, квіти, хоча не було де. Виростила інжир із саджанця — надіслала мамі в Україну, і він там плодоносить.

Тепер маємо житло з невеличким садочком — вже планую щось посіяти навесні.

 

Де Ви ховаєтесь від важких думок?

 

— У Facebook. Це дофамінова яма. Я туди свідомо впала, щоб пережити стрес після втрати роботи. Але зараз вибираюся: слухаю медитації, психологічні подкасти, читаю фахові книжки. Дивлюсь серіал німецькою — мозок пручається, але я не здаюся.

Насправді всі думають, що я жорстка і сильна. А я, як та морська анемона: зовні тверда, а всередині — желе. 

 

Що для Вас Україна?

 

— Це мій дім! Хоча зараз я не розумію, де він. 

 Мій батько народився в Казахстані, мама наполовину росіянка. Довгий час я ідентифікувала себе росіянкою, піддалася впливу пропаганди. Потім почала фільтрувати інформацію. Я – українка.

Моя мама — українська поетеса. Вона навчила мене українських пісень. Вона залишилась в Україні. Не хоче їхати нікуди. 

 

Де Ви берете сили?

 

— Не знаю. Їх у мене немає. Я вже хочу звертатись до психолога. Дуже важко самій справлятися з болем. Щодня збираю свої сили докупи.

 

Ви завжди були такою мобілізованою?

 

— Я сильна людина, але мій ресурс тут дуже швидко виснажується. Стресів багато.

 

Чим хочете замінити стрес?

 

— Не думала. Можливо творчістю — я намагаюсь писати. Хочу створити терапевтичну книгу для дітей. Педагогічна діяльність, навчання — це мені цікаво. З дітьми завжди ти зібраний. Це важка й відповідальна професія: кожне слово впливає на майбутнє.

Я завжди знала, що працюватиму з дітьми. Люблю й розумію їх. Коли в нас були гості, всі сиділи за столом, а я — з дітьми. Мені з ними цікаво. Вони наповнюють мене. Я не люблю, коли мене “торкаються” дорослі. Але діти — інше, їм можна все. Вони дають мені сили.

 

Як Ви себе сприймаєте сьогодні, попри зміну життя? 

 

Я зрозуміла: або приймаєш себе, або нічого не буде. Лише один варіант — прийняти й полюбити себе. Вчора слухала медитацію, де прозвучало: «Ви маєте право на все лише тому, що народилися». Це мені дуже відгукнулось. Бо я завжди думала, що любов — навіть до себе — треба заслужити. А тепер люблю себе просто за те, що я є.

 

Про що Ви мрієте?

 

— Мрії… це складно. Я багато років намагаюся зрозуміти, про що мрію. Є цілі. Реальні й досяжні. Я хочу мати сертифікат С1 і відповідний рівень мови. Хочу працювати в Jugendamt або викладати німецьку. Хочу працювати з дітьми! Хочу багато! І досягну, якщо маю цілі. 

 

                                                                                                                 Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:

                                                                                                                   Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка