Тетяна Кравчук зустріла мене у своїй невеличкій квартирі в Пассау — затишній, теплій і світлій, де на дивані акуратно складені мотки ниток, розпочате в'язання шкарпеток,  меблі обклеєні стікерами з німецькими словами. В її голосі — м’яка втома, але й незламна сила. Вона багато пережила, багато втратила, але й багато зберегла: здатність любити життя, людей, навчання, маленькі щоденні радості.

 

   Її історія — це шлях крізь нестерпний біль, крізь роки праці й відданості, через війну, втрати й початок нового життя.

 

— Як починається Ваш день?

 

   Прокидаюсь я о сьомій ранку. Випиваю склянку теплої води з яблучним оцтом, а потім — каву, і планую свій день. Інколи стою біля вікна й дивлюсь вдалечінь на Альпи: коли немає туману, з мого балкону відкривається такий краєвид, що починаю день з радістю. Думаю про своїх онуків, про доньку — ми часто спілкуємося протягом дня. Люблю гуляти, ходжу на курси німецької мови: там ми багато сміємося й підтримуємо одне одного. 

 

— Розкажіть про своє життя до початку війни.

 

   Ми жили в Покровську. Там я одружилася, ми купили дім, народили двох дітей. Закінчила Донецький національний університет за спеціальністю «математика», стала вчителькою. Працювала деякий час у садочку, але здебільшого — у школі.

  Понад 35 років  була вчителем математики. У різних класах, у різних школах, але завжди - з любов’ю до дітей. Мої учні знали математику добре, бо до кожного знаходила підхід. Я ще зі шкільних років знала, що хочу бути вчителем, — любила працювати з дітьми, бавила сусідських дітей.

  Ця професія мене врятувала свого часу. У 90-ті, коли було важко і не платили зарплати, я заробляла на хліб репетиторством. Ми з чоловіком працювали, діти вчилися, а у вільний час я дуже багато в’язала для дітей - бо грошей на одяг не було.

 

 — Ви багато згадуєте про дітей і онуків. Це Ваша найбільша сила?

 

   Так. Підтримувати сім'ю — це моя сила і сенс життя. Я завжди казала дітям: ставте мету і йдіть до неї. Життя має бути наповнене любов’ю.

 

  Під час розмови Тетяна не раз згадувала і своїх учнів. Шкільне життя — велика частина її серця. Пам'ятає хлопчика, якого цькували однокласники. Якось вона залишилась з ним на чергуванні — і дізналась, що він уміє їздити на мотоциклі, доїти козу, керувати трактором і комбайном. Дідусь усього навчив. 

 

  На виховній годині я кажу класу: «Подивіться на нього. Він може й не буде великим математиком, але уміє те, що потрібно в житті. Ви повинні брати з нього приклад. Не головне знати математику. Головне — бути хорошою людиною».

 

   Упродовж життя доля неодноразово перевіряла Тетяну на міцність. Сьогодні вона розповідає про все спокійно, але в кожному спогаді — біль і боротьба.

 

    У 2001 році в мене був інсульт. Я втратила можливість розмовляти і лише плакала. 21 день пролежала в лікарні. Пам’ятаю, як прийшла додому, почистила одну картоплину — і так втомилася, наче цілий день працювала. Робила вправи, ходила з чоловіком на вечірні прогулянки — бо не могла заснути. Потроху почала розмовляти, читала дитячі книжки — так порадив лікар. Через рік уже говорила нормально і з часом повернулася у школу. Мені зменшили навантаження — залишили лише профільні класи. Так я й працювала до пенсії.

  Потім сталася ще одна біда. 12 липня, на Петра і Павла, полізла на горище за гойдалкою для онуки — драбина сповзла і я впала. Знепритомніла від болю. В мене було шість зламаних ребер і перелом сідничної кістки. Але вже у вересні я зібралася з силами — і з лавочки рвала траву на дачі. Бо хотіла жити.

  У 2020 році мій син помер від ковіду. Він був програмістом у лікарні, не визнавав вірус, не носив маски — і заразився. Через п’ять днів його госпіталізували і там він помер. Як я це пережила — не знаю. Ми з чоловіком відволікалися дачею, ремонтом, роботою. 

А потім настав 2022 рік. Чоловік захворів — інсульт. Я бігала з лікарні додому і назад, поки і чоловік не пішов. У день похорону в наш Покровськ прилетіло. Багато людей прийшли попрощатися, але на кладовище пішли одиниці — боялися обстрілів.

 

— Звідки у Вас стільки сили?

 

 У моїй родині жінки стійкі. У моєї бабусі було 15 дітей. У 37-му НКВД забрало її чоловіка — і він пропав безвісти. Бабуся сама виховувала всіх дітей. Мама виховувалась у дитячому будинку. І обидві вони були дуже стійкими. Це передалось і мені.

 

— Коли вирішили, що потрібно їхати? 

 

Війна тривала. Наші будинки з невісткою були зруйновані. Ми зібралися, завантажили машину — вона взяла в основному речі для дитини, я – один рюкзак і ми поїхали через всю країну.

  Доїхали до Варшави, прожили там 10 днів. Потім — Німеччина. Далі – Франція. Там було дуже добре. Згодом усі мої роз’їхалися і я залишилася сама. Працювала — мила підлогу в банку. У Франції співала в хорі німецькою, французькою, англійською, українською, навіть чеською. Я ж не всі мови знаю — то сама перекладала і вчила свої партії. У мене було моє коло спілкування, моє маленьке життя. Дуже гарні місця навколо…, але мені було самотньо. Племінниця запропонувала переїхати в Німеччину — вони тут живуть 21 рік. Мені тут добре, це моє місце. 

  В Німеччині у мене багато знайомих, багато українців стали друзями. За можливості волонтерю — робимо окопні свічки. Люблю приходити на ці зібрання, бо, перш за все, там щире і тепле спілкування. Почала знову в’язати: мені приносять нитки, якісь купую сама — і в’яжу шкарпетки. Двічі передавала хлопцям на фронт. Уже другий рік продаю свої вироби на різдвяному ярмарку — в українській хатинці. Ми щороку намагаємось здивувати відвідувачів ярмарку: смачна їжа, сувеніри, пісні, щире спілкування. 

 

— У Вас дуже гарне поєднання кольорів у в'язаних речах. Де берете ідеї?

 

З голови. Я в’яжу з 14 років — бабуся навчила. Можу навіть не дивитися на руки - дивлюсь телевізор і в’яжу. Багато практики.

 

— Про що мрієте сьогодні?

 

  Про свою хату.

 

— В Німеччині чи в Україні?

 

Не знаю. Я вже інтернаціональна жінка. Але в Україну хочу повернутися. Я її люблю.

Мрію, щоб мої онуки чогось досягли. Мрію бачити їх частіше. Мрію бути серед людей.

 

— Чим Ви займаєтесь у вільний час? 

 

Люблю пізнавати світ. Не можу сидіти на місці. Знаю чи не кожне містечко Баварії: сідаю на автобус і їду. Займаюсь спортом вдома — ходити до спортзалу мені не по кишені, а вдома - безкоштовно. Вчу німецьку. Спочатку нічого не розуміла, а тепер розумію структуру мови. Головне — хочу будувати тут своє життя.

 

— Що б Ви порадили жінкам, які змушені починати з самого початку по маленькій цеглинці будувати своє життя? 

 

 Я завжди дітям казала: життя довге: в ньому є і хороше, і погане. Якщо ти впав — піднімайся і йди далі. Шукай те, що надихає.

 

—  А що надихає Вас?

 

Мене надихає море. Коли мені погано, я уявляю: вечір, тихе море, легку хвилю, що торкається ніг, місячну доріжку на воді. І мене це заспокоює. Яка б біда не сталася — ви живете зараз. І повинні жити далі.

 

                                                                                                       Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:

                                                                                                          Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка