Це історія про жінку, яка не звикла здаватися. Вона змінила затишний дім і розкішний сад у Вінниці на невідомість еміграції, щоб урятувати дитину від війни. Сьогодні вона підкорює баварських гурманів у ресторані, пізнає Німеччину, вишиває картини бісером та мріє про власний дім біля підніжжя гір.
Це розмова про те, як починати все з нуля в 50 років, чому справжня майстерність не потребує перекладу та як важливо залишатися «берегинею», навіть коли твій світ перевернувся. Знайомтесь – Інна з Вінниці.
— Який у Вас зазвичай настрій зранку? Ви справляєте враження дуже позитивної людини.
— Вранці люблю поспати, але прокидаюсь завжди бадьорою, завжди з усмішкою. Життя продовжується, якщо я прокинулася. І далі – нові старти, нові можливості. Ніколи не прокидаюсь з поганим настроєм. Навіть коли погано себе почуваю, “одягаю” усмішку і йду до своїх людей з гарним настроєм.
— Хто чи що може зіпсувати Вам настрій?
— Я, мабуть, така, як сірник. Дуже швидко запалююся і так само легко знову стаю м'якою. Ніколи не ношу в собі негатив. Стараюся сумне тримати десь подалі, бо якщо я буду щаслива, то оточуватиму своїх близьких також щастям. І засмутити мене може лише хвороба або смерть близької людини. Все інше можна вирішити.
— Коли Ви приїхали в Німеччину? Пам'ятаєте свій стан і думки в той момент, коли вирішили переїжджати?
— 20 березня 22-го року. Ми з Вінниці, у нас було дуже гарне життя. Ми з чоловіком побудували великий, гарний будинок, у нас великий сад. Перед війною придбали доньці квартиру. Вони заселилися за кілька днів до нового року, тобто прожили там лише два місяці. Якось я сказала чоловікові: "Боже, як в нас все добре".
Чоловік пішов на пенсію і відкрив приватний бізнес з виготовлення металоконструкцій. Бізнес був дуже гарний. Його бригада експортувала металоконструкції до Чорногорії, Дубаю та Словенії, тобто жили ми дуже добре.
І тут війна. В дочки був дуже сильний стрес. Внукові був лише рік. І вона через стрес виїхала до Польщі, до подруги. Пам'ятаю той момент, коли ми із зятем проводжали їх: цей його стан, ці його очі, як важко йому було. У нашому місті два аеропорти: цивільний і військовий, а також військова частина. Вінницю дуже бомбили, усе навколо сильно здригалося. І вночі син стоїть біля вікна (йому тоді було 10), дивиться і каже: "Мамо, мені так страшно в 10 років вмерти від бомби". Тоді я сказала чоловіку, що з сином поїдемо, не хочу, щоб моя дитина росла в страху.
— Як Ви облаштувалися на новому місці?
— Ми виїхали спочатку до Польщі, а потім подруга доньки запросила нас до Німеччини. Вона ж знайшла для нас родину, яка нас прийняла. Донька знала німецьку і англійську, тому було легше. Але ми ж думали, що це триватиме місяць-два.
Нам пощастило потрапити в прекрасну родину, з якою спілкуємося досі. Вони нам дуже допомагали у всьому. Доньці одразу запропонували роботу з українськими дітьми в школі. Потім вона пішла в декрет, її чоловік знайшов роботу і вони переїхали в Мюнхен.
В сім'ї, в якій ми жили, багато землі — 18 гектарів, вони дуже працьовиті люди. Господар приїжджав з роботи, сідав на трактор і їхав працювати в поле. Я їм готувала. Вони дуже полюбили українську кухню. В них також є три коня. Коні — це моя любов. Я з ними ходила гуляти, доглядала їх. В них також є своя частина лісу. Я просто ходила в ліс, чорниці та гриби збирала. Отих півроку, що ми жили в них, — це справді була терапія.
— Чому Ваш чоловік не поїхав з вами одразу?
— Він - пенсіонер, міг одразу виїхати, але приєднався до нас лише через півтора роки, бо в нас були коти, собаки — покинути все було непросто. В нього був бізнес, на нього працювали люди. Перші місяці вони робили буржуйки на фронт, щоб хлопці мали як зігрітися. А потім, коли почались відключення електроенергії і в день було усього дві години подачі, яка могла бути робота? Хлопцям, які на нього працювали, потрібно було платити зарплату, багато кого призвали і роботи майже не ста ло.
— Ви працюєте поваром у баварському ресторані. Як пройшла адаптація на професійній кухні?
— Я спочатку пішла на практику, два місяці працювала безкоштовно, практикувалась. Дуже вдячна за те, що мені дали таку можливість. І коли закінчилась практика, власниця ресторану навіть не питаючи мене, одразу взяла на роботу. Приємні люди, власне. Баварський діалект давався важко, але я записувала все, перепитувала. Мені всі допомагали. В нас є стенд, де ми записуємо замовлення, то колеги мені писали всі слова баварською з перекладом - така була підтримка. Ресторан великий. На сьогодні тут працює 29 людей. В травні 2026 було два роки, як я тут працюю.
— Навчились готувати місцеві страви? Чи вносите щось своє у меню?
— Так. Це ресторан баварської кухні. Багато туристів приїжджає. Мені приємно, коли заходять на кухню гості і дякують, що було смачно, що їм сподобалось. Я навчилась чимало баварських страв готувати. А колегам я готувала велику каструлю борщу. Їли і просили добавки.
— Ви вперше познайомились з роботою на кухні тут чи в Україні також працювали в цій сфері?
— Я працювала в Україні теж два роки в ресторані. За освітою я інженер, це була мрія моєї мами, я її виконала, але не працювала за фахом. Друзі відкрили свій ресторан, знаючи, як я завжди смачно готувала, вони мене запросили. У нас в родині всі смачно готували: мама моя дуже добре готувала і бабуся також. Вона була з багатої родини, дід мав великі володіння, на нього працювало багато людей, а вона була кухаркою на три села. І донька моя готує смачно, і свекруха. В нас готувати і споживати їжу — це справжній ритуал, як японці п'ють чай, так само в нас — культ їжі. Я не можу сама просто сісти поїсти. Готую для когось, або разом з кимось, щоб це була гарна подача, щоб смакувало.
— Вас не втомлює готувати на роботі, а потім ще вдома для родини?
— Ні, я дуже люблю готувати. І на роботі, і вдома. Мої чоловіки – син і чоловік — теж обидва готують. Син зараз багато готує вдома, йому подобається. Кажу: "Головне, щоб це не стало твоєю професією". Бо це важка робота, хоча я її і люблю.
— Яка Ваша улюблена сімейна страва?
— Мабуть, українські налисники. Готую з різними начинками. Завжди приносить задоволення, коли люди їдять і задоволені.
— У Вас в Україні великий сад. Звідки любов до садівництва?
— Сад був на землі моєї бабусі. Бабуся займалась садівництвом. Дерева були великі. Спочатку ми побудували новий будинок, дерев було багато старих, ми їх поступово вирізали, саджали нові. В мене завжди була мрія, що приїжджають діти, внуки і є чим своїм пригостити. Яблунь – 60 сортів — карликові дерева, невисокі, але родючі: літні, осінні, зимові. Так само груші є, виноградники — понад 10 сортів винограду. Черешень дуже багато.
В нас прекрасний дім, ми вклали в нього все своє життя. Чоловік сам навчився прищеплювати дерева. В нас є дерево, на якому вісім сортів груш. В нього легка рука — все, що він садить –
все росте. Ось така любов до природи. Природа дарує дуже багато енергії для життя. Так, втомлюєшся фізично, але отримуєш енергію та радість. В мене дуже великий квітник був. Щоранку виходила з кавою, сідала й милувалася. Мені все це й досі сниться.
— Що зараз із Вашим будинком та садом?
— Сусідка доглядає за садом, фотографії надсилає. Зараз у будинку живе родина з Маріуполя, то вони доглядають. Сусідці кажу: знайди сім'ю, хай живуть, платять комуналку — мені нічого не треба. Хай просто живуть. Після початку війни я дуже багато чого переосмислила. Усе матеріальне, що ми наживали все життя, виявилось абсолютно нікому не потрібним. Що є в голові та в серці — те й забереш із собою, куди б не поїхав.
Дуже мрію тут або орендувати будинок, або, можливо, колись придбати власний. Біля гір, біля озера. І обов'язково в Баварії — мені подобається ця земля, закоха лась в неї відразу.
— Чим займаєтесь у вільний час?
— Вишиваю бісером. Почала з рушників на весілля доньки. Це мене заспокоює. Хоча я колись закінчувала курси в'язання, крою і шиття, але найбільше до душі саме вишивання. В Україні вишивала дуже багато і на подарунки, і на продаж: великі ікони, картини. Вишила одну дуже велику картину — «Червоні маки». Це мої найулюбленіші маки, я їх подарувала німцям, в яких ми жили. Зараз тут вже менше вишиваю. Читаю книги німецькою мовою для практики, бо на мовні курси не ходжу, а підтримувати мову треба.
— Де Ви черпаєте натхнення та силу?
— Мабуть, від своєї родини. Мені хочеться, щоб їм було добре. Якби я була сумною, були б всі сумні поруч. Жінка — берегиня сім'ї, вона має створювати настрій, лад, підбадьорювати близьких. Інакше не можна, бо якщо жінка буде в депресії, то і всім в сім'ї буде погано.
Мені приносить задоволення, коли я комусь роблю приємне. Не люблю пасивний відпочинок.
— Який відпочинок для Вас ідеальний зараз?
— Зараз у Німеччині - прогулянки. Ми ходимо у гори, до озер, подорожуємо всією Німеччиною. В нас є два рюкзаки туристичних і на вихідних, якою б я не була втомленою, збираємось і їдемо — сідаємо в потяг і вирушаємо в мандри.
— Як Вас змінила війна?
— Мабуть, кожного змінила, бо це такий переломний момент. Загартувала. Мені було дуже шкода свого колишнього життя. Усвідомлюю, що його вже не буде, цього колишнього життя. Іноді буває дуже важко. Але потім розумію, що назад нічого не повернеш, що треба жити далі, треба думати, потрібно допомогти дитині здобути освіту, щоб він тут реалізувався. Доньці допомагати з малюками. Моя донька тут ще більше почала українські традиції зберігати. На Великдень - обов'язково паска, на Різдво — 12 страв. Всі мають вишиванки в сім'ї.
— Хтось залишився у Вас в Україні?
— З близьких у мене залишилася лише тітка. Я їй дуже допомагаю, бо знаю, як важко зараз прожити на ту пенсію. Мені було 12 років, коли загину ли мої батьки, мене виховувала бабуся і вона мене завжди вчила: "Що б ти не робила, роби це завжди від душі і з задоволенням. Моя тітка мені все життя допомагала і я завжди пам'ятаю її доброту.
— Ви задоволені собою сьогодні? Що б Ви сказали жінкам, які ще вагаються, чи варто переїжджати?
— Так, задоволена. Якщо колись я думала, що іноземна мова буде для мене занадто складною, то на даний момент навіть пишаюся собою, що стільки всього змогла. А жінкам скажу: заради дитини мама здатна на все. Треба зберегти і дати дітям життя, освіту, щоб потім ці діти повернулися додому з освітою і допомогли відбудовувати нашу країну. Українці - красива, мудра, талановита нація, весь світ це вже бачить. Ми всюди дамо собі раду! Сьогодні - корисні в Німеччині, а згодом будемо розбудовувати Україну.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
