Наталя не планувала еміграції. У Києві в неї було все: стабільна робота, професійна реалізація, ритм великого міста й відчуття контролю над власним життям. Вона будувала кар’єру, виховувала дітей і не шукала «кращої долі» за кордоном.
Війна змінила все. Разом із двома маленькими дітьми Наталя виїхала з України, не маючи чіткого плану й розуміння, чи буде це надовго. Тимчасове життя в Німеччині розтягнулося на роки — з мовними бар’єрами, новою ідентичністю та постійним відчуттям чужості.
Сьогодні Наталя працює у державній установі й допомагає іншим розібратися з документами та системою, яка колись була для неї самої суцільною загадкою. Про втрату свободи, нову силу, яку довелося в собі відкрити, і життя без планів далі, ніж на кілька місяців, — у розмові.
Наталю, відмота ймо плівку назад. Ким Ви були у тому, минулому житті? Не лише за дипломом, а за відчуттями.
— За освітою я економіст-фінансист, закінчила Київський національний економічний університет, починала у сфері фінансів та контролінгу в банку. Але згодом знайшла себе в зовсім іншій стихії. Я перейшла в німецько-українську фірму, ми займалися імпортом обладнання і ріжучого інструменту з Європи в Україну.
Це були сфери деревообробка, металообробка та харчова промисловість. До речі, у мого батька була своя пилорама, тому запах свіжої деревини — це мій якір з дитинства. Металообробка — усе, що пов'язано з машинобудуванням, а також постачали обладнання для харчової промисловості. Те, що ви бачите в супермаркетах — обладнання на м’ясопереробних лініях, м’ясокомбінатах — це була наша сфера.
— Як Ви потрапили в цю сферу?
— Насправді все просто: моя сестра працювала в цьому бізнесі. Оскільки я вільно володіла англійською мовою, мене запросили допомагати з постачанням та налагодженням контактів із клієнтами. Я працювала в офісі, була заступником директора з комерційних питань, але фактично — я займалася імпортом. Також на мені були великі клієнти, наприклад, мережі «Сільпо» та «Novus». Цю галузь я розвивала з нуля, для мене це було як моя дитина.
— За що Ви любили цю роботу?
— Вона давала мені, по-перше, стабільний дохід, а по-друге — свободу та комунікацію. Мені дуже подобалося їздити на міжнародні виставки, шукати нових постачальників. Я часто була десь за кордоном, було цікаво пізнавати світ, знайомитись з новими людьми і пізнавати їхню культуру. Також ми регулярно брали участь у виставках в Україні. Це була цікава робота, яка дозволяла поєднувати офіс та дім. Коли я народжувала дітей, могла паралельно працювати і не робити паузи в роботі.
— Коли Ви зрозуміли, що контроль втрачено і треба виїжджати?
— Ми були в Києві й спершу не думали їхати. Але уявіть: ранок, виє сирена, а моєму молодшому - півтора року. Він хапає подушку, падає на підлогу і починає плакати. Я така людина, що боюся ситуацій, які не контролюю. Я боюся літати літаками, не люблю їздити пасажиром в авто. А тут війна. Який контроль? Я була одна з двома малими дітьми — 4 роки та 1,5 року молодшому. Спробуйте під час тривоги зібрати двох малюків і кудись бігти.
Спочатку ми поїхали до родичів на Черкащину, просиділи там тиждень. Потім — на Закарпаття. Ми виїхали в Угорщину, думала перечекати там деякий час. Потім і там почалися тривоги. Але гроші закінчувалися: готелі, харчування — де їх брати?
— Чому в результаті обрали Німеччину?
— Знайомі дивувалися, чому я не їду в Німеччину, адже я працювала з німцями. Мені справді багато знайомих писали, пропонували допомогу. В Пассау нам трапилися дуже хороші люди. Ми оселилися у квартирі, яка належала хокейному клубу Пассау. Вона була вільна на міжсезоння лише на шість місяців. Нам це підходило, ми ж планували повертатися додому.
— Що сталось через півроку, адже Ви досі тут?
– Це класичний приклад принципу «не було б щастя, так нещастя допомогло». Автобус в’їхав у мою припарковану машину. А це було нове авто, яке я придбала за кілька місяців до війни. Я ще півдня бігала по справах і не помічала, а потім побачила, що мені “протерли” весь бік і не лише. Мені порадили звернутись поїхати у відділок, і там мені кажуть: «Ну, ви ж розумієте, що ви нікого не знайдете». Коли я вже виходила, дівчина-поліцейська порадила: «Є група у Фейсбуці, спробуйте написати туди, може хтось бачив». Я написала. І через деякий час відгукуються люди, які бачили, що це автобус зачепив моє авто. Виявилося, що вони навіть фото зробили. Завдяки цьому, страхова компенсувала мені 11 000 євро. Через очікування виплат та необхідність ремонту машини ми залишилися в Пассау. І в той момент, коли моя машина вже два тижні стояла на станції, почали сильно бомбити Київ. Тоді ми зрозуміли, що вертатися поки не можна, і почали шукати постійну квартиру. Чекали кращих часів, а вже надворі 2026-й рік, а ми все ще «їдемо додому».
— Ви вільно володієте англійською. Чи намагалися знайти схожу роботу тут?
— Так намагалася, але тут маленьке містечко і мало власних виробництв. Хоча була одна цікава співбесіда. Біля Пассау є завод, який будує лінії з переробки сміття по всьому світу. Їм потрібна була людина з англійською для підготовки комерційних пропозицій. Вони зацікавилися мною, але потім подумали й сказали, що їх не влаштовує неповний робочий день. І відмовили.
— Як Ви потрапили на нинішню роботу в держустанову?
— Мені запропонував мій бератор з Джобцентру написати ініціативного листа. Після цього мене запросили на співбесіду, яка проходила в Ратхаусі, бо мене наймало місто. Я прийшла, маючи сертифікат В2. Я добре склала іспит і вже ходила на курси С1, які оплачувала сама, бо держава цей рівень не фінансує. Я вирішила: оскільки я вже тут, буду вчити мову, адже все одно треба шукати нову роботу і піднімати дітей.
Пам’ятаю, заходжу я туди: зала величезна, як музей, сидить чот ири людини, а навпроти них — стіл для мене. Це був директор Джобцентру та троє представників HR-відділу міста. Ми поспілкувалися, і наступного дня я отримала листа, що я їм сподобалась і мене запрошують на тижневу практику. Після тижневої практики директор запропонував мені обрати відділ, де я хочу працювати. Я обрала прийомну зону адже вважала, що там більш динамічна робота і я швидше вивчу мову.
– Чи можливий кар'єрний ріст на цій роботі?
– Звичайно, це ж державна установа. Тут мені подобається система: рік попрацював, у тебе і ти піднімаєшся вгору за рівнями.
— Ви перша, з ким мають справу люди у Джобцентрі?
— Так. Я приймаю документи, розпитую про бекграунд, видаю формуляри і реєструю людину в системі. В день, коли в тебе зміна на реєстрації, ти можеш прийняти по 40-70 людей. Я відчуваю, що приношу користь, бо допомагаю, все пояснюю. Це позитив — відчувати вдячність. Але вранці я йду на роботу з поганим настроєм. Через мову. Вона дається мені важко особливо че рез баварський діалект. Коли я роблю помилки, можу виглядати непрофесійно перед німецькими клієнтами і це дуже б'є по самооцінці.
— Ви вважаєте себе успішною?
— Багато українців вважають мене успішною, бо я в працюю держустанові. А я вважаю себе крадше орисною, ніж успішною. І я дуже рада, що вже рік не отримую виплати і ця історія закрита.
— Як змінився Ваш побут порівняно з Києвом?
— Не порівняти. У Києві: у дітей був приватний садочок, няня. Я могла дозволити собі перед роботою ходити в басейн чи на тренування, я мала улюблену роботу. У мене була помічниця по дому, яка за невелику суму приходила до нас, прибирала і прасувала. Я могла зайнятися собою, провести час з дітьми. Тут цього дуже не вистачає. Тут ти все маєш робити сам. Сам, сам, сам. Зараз я стала сильнішою. Збираю сама меблі, ремонтую щось вдома тощо. Я вже справжній «хаусмайстер», купила ящик інструментів великий. Такий, що навіть у мого батька такого немає.
— Чого Вам бракує найбільше?
— Я не почуваюся вільно. Тут немає свободи. Як би ти не старався, ти все одно тут чужий. Відчуття, що ти «не у своїй тарілці», не покидає з першого дня. Бракує близьких, друзів. Хоча друзів і так розкидало по всьому світу — географія така, що аж страшно. Бракує відчуття дому. Перші півроку війни я взагалі не могла дивитися фотографії з дому - починала плакати. Дивлюся старі фото нашого життя — як ми гарно жили й не цінували цього. Важко все починати з нуля в іншому місці, в іншій країні. А коли ти цього не хотів, коли це вимушено — це подвійно непросто. Я залишила себе в Києві. Це моє рідне місто, я там народилася. Воно своє.
— Чим би Ви хотіли займатися, якби мали більше часу?
— Спортом. Фізично не вистачає часу. Поки не працювала, я тут щодня бігала по 5 км, почувалася нормально. А як почала працювати — часу немає взагалі. Плюс школа. Старший син ходить у німецьку школу, а після обіду дистанційно в українську. Дві школи, два домашні завдання, гуртки, в молодшого садок і вже почалися онлайн заняття з німецької.
Але ми постійно кудись їздимо, коли є можливість. Я і раніше любила подорожувати, а тут це ще доступніше. Ми з дітьми проводимо багато часу разом!
— Які Ваші плани на майбутнє?
— Діти теж сумують за домом, постійно запитують. Переживають, що ми залишили вдома альбоми з фотографіями. У мене великий знак питання перед очима. Планів не будуємо взагалі далі, ніж на два місяці. Ми просто живемо і чекаємо. Ми в режимі “їдемо додому”.
– Що б Ви порадили жінкам, які думають, але вагаються чи виїжджати?
– Якщо важко знаходитись в Україні - приїжджайте, я вам все покажу, все розкажу, допоможу з перевіркою житла і проконсультую, які правильні кроки зробити, щоб влаштуватись.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
