Я народилася відразу після другої світової війни в Маріуполі. Все життя працювала у тяжкому машино будівництві як інженер-конструктор, виховала двох дітей, вийшла на пенсію та планувала жити у моєму місті до кінця моїх днів, для себе, для онуків, у спілкуванні з моїми друзями.

 

Ця війна розірвала мене навпіл. Я досі не розумію, чому я була вимушена голодати, бігти від страху, втратити сина та сестру, втратити мій дім та все майно, моє тихе життя. Я намагаюся жити далі з моїми рідними, але досі не маю відчуття дому. Замість цього у серці дірка.

 

Я намагаюся постійно займати себе, готую залюбки і допомогаю моєї доньці, підтримую моїх друзів, які теж вимушені були бігти та тих, хто не зміг залишити Україну. Моє серце залишається з моєю країною, я чекаю на перемогу.

                                                                                                                                                      Особистий текст: Nadiia Titarenko