Уявіть собі людину, яка вдень проєктує складні інженерні механізми, ввечері мчить автобаном на чорній Honda з рогами на шоломі, а у неділю, на свято, одягає традиційну баварську сукню і співає у сільському церковному хорі. Знайомтеся: Тамара.
У Харкові вона проєктувала двигуни для танків, а в Баварії навчає місцевих робити витинанки. Про те, як поєднати українську вишивку з готичною естетикою, чому СДУГ допомагає жити на повну та як баварський діалект нагадує муркотіння котиків — у нашій відвертій розмові.
Тамаро, більшість українців опинилися за кордоном вимушено. Ваша ж історія звучить інакше, хоча Ви також переїхали через війну.
— До Німеччини остаточно я переїхала десь у грудні 2022-го. Але просто зірватися і поїхати в невідоміс ть я не можу — це не про мене. Попередньо я приїжджала сюди двічі: у травні та вересні. Хотіла подивитися, відчути країну, зрозуміти, чи взагалі це мені підходить.
Початок війни для мене був таким же, як і для всіх: виїхала з Харкова в перший день. Спочатку поїхала в Ужгород. Пів року жила там, була волонтером на гуманітарному хабі. Що ми тільки не робили, аби бути задіяними і корисними! Бо на той момент близька мені людина пішла у військо і я максимально хотіла долучатись до допомоги. Потім я переїхала до Києва, а вже згодом зібрала речі, собаку, сіла в авто і вирушила до Німеччини.
— З якими емоціями Ви виїжджали? Це був страх чи надія?
— Це було абсолютно свідоме, виважене рішення. Знаєте, все було розраховано і сплановано. Я три місяці готувалася: збирала документи, оформляла всі папери для собаки. На початку вторгнення можна було виїхати спрощено, без зайвих довідок, але коли ми їхали, правила вже стали суворими. Тому я спокійно зробила собаці всі аналізи, нові паспорти і ми виїхали повністю підготовленими.
— Переїзд — це завжди стрибок у невідоме. Німеччина — інша ментальність, свої закони. Як Ви планували своє життя тут, починаючи з нуля?
— Переїжджаючи, я була максимально готова. Було розуміння, що це нові горизонти, нові можливості, нові люди. Мені дуже пощастило, що в Німеччині є мій друг. Я рада, що мала можливість скористатися його допомогою: він володіє мовою, пройшов через усе те, що очікувало мене, і буквально водив мене всюди за руку.
Коли я перетнула кордон, вже надіслала документи, і по приїзду в мене був призначений термін у мерії. Коли з тобою поруч людина, яка розмовляє німецькою, проблем значно менше.
— До речі, про мову. Якщо Вам допомагав товариш, очевидно, Ви її не знали?
— Абсолютний нуль. Для мене німецька мова — це був гурт Rammstein. Нічого іншого не знала. Але я була вражена тим, як у Баварії розмовляють люди. Існує стереотип про грубу німецьку, а вони тут як котики муркотять! Мені так це подобається, я в захваті.
Мені завжди подобалось вивчати мови: я вчила і китайську, і вірменську, і трохи арабську. Тут була можливість піти на інтеграційні курси, і я нею скористалася.
Зараз я маю сертифікат В2. Звісно, я розумію, що розмовляю як трирічна дитина: постійно плутаю слова, ставлю їх у реченні в неправильному порядку. Зазвичай я починаю діалог з німцями з вибачень за свою німецьку, але наприкінці вони завжди кажуть: "Та що Ви, все гаразд, нормально Ви розмовляєте". І я їм дуже вдячна за підтримку — це дозволяє не закритися в собі, а говорити далі.
— Залишати дім складно, але ще складніше втрачати свій соціальний статус. Ким Ви були в Україні?
— Я інженер-машинобудівник, моя спеціалізація — технології машинобудування. Це велика частина мого життя, років десять. Працювала на різних заводах у Харкові: розробляла обладнання для кондитерської промисловості, і навіть двигуни для танків проєктувала. Чим я тільки не займалася в інженерії!
Потім, однак, зрозуміла, що з тією зарплатою я не матиму всього, чого хочу, тому перейшла у веб-дизайн, почала ті ж танки, але малю вати. Мене дуже тішить те, що в Німеччині інженер — це потрібна і дуже важлива професія. Коли кажу, що я інженер-машинобудівник, на мене дивляться з повагою. Це дає надію, що ти не пропадеш. Зараз я навчаюсь на онлайн-курсах, вивчаю нові інженерні програми — бо тут софт відрізняється від українського. Згодом шукатиму роботу саме за фахом.
— А поки Ви вчитеся, як заробляєте на життя?
— Я працюю на міні-джобі — розношу газети. Точніше, розвожу, бо в мене їх дуже багато, і на собі тягати важкувато, тому рятує машина. Працюю по суботах: мені привозять газети, я витрачаю 2-3 години, спокійно ходжу, розкидаю пресу. При цьому ти вже платиш пенсійні внески, ти — робоча людина, а не просто сидиш на соціалі. У мене є дві руки, дві ноги, я кваліфікований спеціаліст. Чому через те, що мені не вистачає якихось документів чи мови, я маю сидіти на грошах держави? Мені, об'єктивно, не вистачає цих коштів. Я звикла до іншого рівня життя і мені хотілося б повернути його. Крім того, я працюю як волонтер у соціальній організації. Ми робимо різні проєкти для молоді, літніх людей, людей з обмеженими можливостями: вечори настільних ігор, культурні вечори різних країн.
— Що саме Ви робите в організації?
— Здебільшого займаюсь графічним контентом: роблю листівки, пости для Instagram, рілси. А також проводжу творчі майстер-класи. Наприклад, нещодавно навчала робити витинанки. Це традиційне українське мистецтво, яке доступне будь-кому, і тут воно викликало великий інтерес.
— Ви згадали, що розвозите газети машиною. Я бачила у соцмережах Ваші фото на мотоциклі.
— Машина — це комфорт і утилітарність. На жаль, у побуті, коли треба в супермаркет, ти обираєш машину. А байк — це задоволення.
У мене Honda — чорна, матова, красива, з бантиком, а на шоломі — роги. Я їжджу нею на роботу в офіс. Там є місце, де можна поставити мотоцикл серед велосипедів, а от машиною не запаркуєшся.
— Коли у Вас з'явилася ця пристрасть до мотоциклів?
— Я завжди цього прагнула . З дитинства в мене була мрія мати три речі: собаку, мотоцикл і татуювання.
Зараз на моє му старому байку вдома їздить брат. У 2021 році я купила собі новий мотоцикл, щоб у 22-му кататися... І в мій гараж прилетіла бомба. Немає в мене більше того мотоцикла. Тому вже в Німеччині я купила новий.
— Як Вам байкерська спільнота тут?
— Байкери в усьому світі — це окрема каста, максимально дружні люди. В Україні у мене багато друзів-байкерів. І тут так само: коли ти просто зупинився на узбіччі відпочити, кожен мотоцикліст, який проїздить повз, обов'язково пригальмує і спитає: "Чи не трапилось в тебе щось?".
Пам'ятаю випадок на другий день моєї їзди. Я не врахувала кількість палива і “заглохла”. Штовхаю мотоцикла, аж тут зупиняється дядько — здоровий такий, схожий на американського копа, у відкритому шоломі з рацією. Питає: "Ти на СТО?". Кажу: "Та ні, в мене паливо закінчилось". Він каже: "Стій, зараз привезу". Поїхав, набрав у пляшку з-під води 2 літри бензину і привіз мені. Я кажу: "Давайте я вам гроші віддам". А він: "Не мороч голову. Передай іншому".
Це неймовірне відчуття: незнайома людина допомагає просто так і нічого не хоче взамін. Ти цим заряджаєшся і передаєш добро далі.
— А як Ви знайшли компанію для поїздок тут?
— У мене є подруга в Лінці, вона теж байкерка, і ми періодично з нею катаємось. До речі, дівчата в байкерській тусовці мають свої привілеї — наприклад, безкоштовний вхід на фестивалі, бо в клуб дівчат не беруть, вони створюють свій, якщо вбачають необхідність, катаються ж байкери всі разом.
— Ви малюєте, робите витинанки, дизайн, їздите на байку. А на ярмарку минулого року я придбала одну з Ваших іграшок в стилі Марії Примаченко. У Вас точно 24 години в добі?
— У мене СДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивності). Це проблема, коли ти не можеш зосередитись, але водночас люди з цим діагнозом — головні колекціонери хобі. Мені життєво необхідна доза дофаміну від чогось нового, тому я постійно прагну спробувати все. Я малюю, в'яжу, вишиваю, граю в комп'ютерні ігри, збираю LEGO, займаюсь спортом, беру участь у рольових іграх.
Завдяки СДУГ я ніби під кожну людину чи ситуацію створюю нову особистість — мені цікаво досліджувати себе.
— Розкажіть про іграшки. Це Ваша ідея — перенести картини в тканину?
— Так, я розробила техніку. Побачила картину Примаченко і подумала: "О, гарно було б зробити з цього персонажа брелок". Але зрозуміла, що в маленькому розмірі весь цей візерунок не читатиметься. Тому зробила більші іграшки. Спершу були зайці, потім бичок, цього року — коник. Я просто бачу гарний візерунок і хочу спробувати його втілити.
Так само з вишивкою. У мене є три вишиванки: одну купила, а дві інші вишила сама. Одну з них вишивала два роки!
— А ще у Вас є фото у дуже цікавому, майже містичному вбранні...
— О, це для Drachenfest ("Свято Драконів"). Це величезний фестиваль у Німеччині, приблизно на 5000 осіб. Уявіть поле, де стоять десятки таборів, і кожен має свій колір і легенду. Сині — це пірати, червоні — воїни. Ми були в червоному таборі, в ролі войовничих українських відьом, що поклоняються богині Марі.
Там все таке темне, з черепами, але з нашим колоритом. Під цей концепт я пошила собі темно-червону вишиванку, оздобила чорним мереживом, корсет.. Вийшов такий умовно "готично-український" стрій. Мені подобається поєднувати українську естетику з чимось сучасним. Чому світ носить одяг з італійськими мотивами, а українське — ні? Це ж дуже красиво.
— І при всьому цьому Ви співаєте в німецькому церковному хорі?
— Так! (Сміється). Мені просто подобається співати, а тут дуже гарно виконують пісні. Я співаю в католицькій церкві в селі поблизу Пассау. Весь хор — це місцеві баварські бабусі й дідусі. Дуже хороші, веселі, привітні люди. Вони мене щиро прийняли у свою тусовку.
На свята я отримую у месенджері "100-500" листівок від бабусь з хору — з мерехтінням, з блискітками, такі яскраві! Це дуже приємно. Коли ми виступаємо, вони всі одягають дірндль, а я — німецьку сукню з українськими прикрасами. І мої бабусі в захваті від того, який це має вигляд.
— З яким внутрішнім станом Ви їхали з України і в якому стані живете тут?
— В мене був стан злості. Я постійно зла. Це мій нормальний стан, хоча я майже не показую цього, сильно стримую себе. Ще з 2014-го у мене був неймовірний гнів, панічні атаки. Я не могла вкласти в голові, як у XXІ сторіччі у країни можуть просто відібрати шматок землі, а світ нічого не робить. Я ще тоді задумалася, чи не переїхати до Америки або Канади. А коли приїхала в Німеччину, зрозуміла, що мені тут максимально комфортно.
— Чи змінила Вас війна і життя в Німеччині?
— Мені здається, я трохи подорослішала, стала прагнути розвитку, але при цьому зникло оце типове українське бажання "досягаторства". В Україні ти живеш з відчуттям, що маєш бути головним героєм фільму, роману, гри.
У Німеччині, поспілкувавшись з місцевими, я зрозуміла, що не обов'язково бути головним героєм. Ти можеш бути ким завгодно і при цьому мати нормальне, достойне життя. Тепер я прагну саме цього — нормального життя без не ймовірних амбіцій. Я трошки "уповільнилась", почала дивитися навкруги, помічати красу природи.
— Як Ви зберігаєте українську ідентичність тут, серед німецької мови і культури?
— Слухаю музику, дивлюся подкасти, читаю новини українською. Зараз читаю "Гаррі Поттера" рідною мовою. Після 14-го року почала переходити на українські книжки.
На мене дуже вплинула музика, особливо "Танок на майдані Конго" та "Тартак", свого часу. Я обожнюю їхні тексти, їх хочеться співати, а щоб співати — треба знати мову. Я розумію, що в мене навіть змінюється голос, коли я розмовляю українською.
— Ви бачите своє життя в Німеччині надалі?
— Абсолютно. Я розумію, що навіть із Баварії не хочу виїжджати. Мені тут підходить усе: клімат, люди. Я людина з великого міста, але тут хочу жити в селі. Щоб було тихо і спокійно. Якщо мені потрібен гамір — я можу сісти на машину чи байк і поїхати куди завгодно, але повертатися хочу в тишу. Я живу дуже тихо, навіть на гітарі граю тихенько.
— Про що Ви мрієте зараз?
— Про роботу за фахом, про дім з великим гаражем, де я зроблю майстерню і буду кастомізувати свого мотоцикла. Про нові пригоди і нові татуювання. До речі, у мене концепція татуювань — я малюю на собі різних супергероїв. Це як уособлення певної характеристики періоду мого життя.
— Ви пройшли великий шлях адаптації за ці роки. Що б Ви порадили тим жінкам, які досі вагаються, чи варто будувати життя заново?
— Є дуже популярна фраза: "Якщо одні двері зачиняються, інші відчиняються". І вона працює. Коли в твоєму житті звільняється місце, Всесвіт дає тобі нові варіанти. Уявіть, що ви закінчили школу. Все минуле життя, однокласники, двір — залишились позаду. Це як вступ до університету: нові люди, нові контакти. Тобі треба з нуля будувати своє життя. Скористайтеся цією можливістю. Згадайте, ким ви хотіли бути колись, але не мали змоги. Тут у вас є шанс спробувати те, чого раніше не могли собі дозволити. Це країна можливосте й.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
