Війна. Вимушена міграція. Про що це?
В Україні: Ти-Альона, керуюча колективом, шанована людина з вищою освітою, у якої є друзі, рідні, дім, перукар і звична для тебе кава «американо з молоком», про яку в Європі, навіть не знають. Ти живеш своє найкраще життя в повній родині з мамою, татом, братом. В тебе є відчуття свободи і повноти життя. Допоки на твою Батьківщину не приходять окупанти і життя перетворюється на пекло, розділяючись на «до» та «після». Спочатку ти втрачаєш тата, потім старшого брата, одразу стаєш дорослою і зникає відчуття дитинства, внутрішнього спокою, сімейного затишку та тепла. Тобі обрізають крила, забирають мрії, майбутнє, все те, чим ти жив і до чого прагнув. Тебе скидають, навіть, не на нульовий рівень, а на рівень «мінус». Де поряд з втратами і роздираючим душу болем, ти маєш рятувати дитину і починати життя там, де ти непроханий гість і на тебе не чекали.
В еміграції: ти стаєш ніким. Людиною невидимкою, без обличчя, права голосу і, взагалі, без права бути собою. Ти – людина-ніхто. Ти втрачаєш себе, приховуєш почуття гумору, перестаєш бути «душею компанії», та і компанії вже, просто, нема. Настає самотність і відчуженість. Ти не можеш посміхатись, співати, танцювати і ти вже не герой різнокольорового диснеївського мультику, а герой чорно-білого німого кіно. Твій диплом не визнають, твоя мова недосконала, минулого життя і досягнень, ніби, ніколи і не було. Ти більше не існуєш, як особистість, у натовпі тебе, просто, не помічають…За кордоном-все чуже. Ти не знаєш, де аптека, магазин, найближча зупинка, як записатись до лікаря, як орендувати житло і ще багато як, де, коли??? Безпорадність і невідомість виснажують, ти не знаходиш себе, не розумієш як рухатись далі.
Але не дивлячись на складнощі, підготовлені долею, безмежно вдячна країні, яка дала прихисток, дах над головою, можливість вивчати мову, прокидатись в спокої, жити життя і рухатись далі. Дякую Всесвіту за збережені життя мами, чоловіка та донечки. Пам’ятаю, як три роки тому вчили з дитиною чужу мову в холодному темному будинку і здавалось, що попереду, нас нічого не очікує і ми вже не розраховували на подарунки долі. Тільки завдяки сумлінній праці та безсонним ночам впереміш зі сльозами і страхом невідомості, моя маленька дівчинка зараз вільно володіє німецькою, отримує похвальні грамоти та входить в п’ятірку найкращих учнів найкращої школи. Також вдячна за всіх людей, що зустрілись на нашому шляху, за стіни нерозуміння і каміння, яке летіло в наш бік і підштовхувало рухатись далі. Вдячна своєму шефу, який повірив у мене, на свій страх і ризик працевлаштував, побачив в дівчині з України потенціал, протягнув руку допомоги та вселив віру в себе. Якщо я все ще живу, значить моя місія на цій землі ще не закінчена, дякую за можливість дихати, бачити, слухати, відчувати.
Якщо казати про мрії, то вже зараз не планую на далеке майбутнє. Прокидаючись зранку промовляю «Дякую, Боже, за новий день»! Мрію про великий будинок з садом і квітами, мрію дати дитині все, чого позбавила мене доля, мрію про душевний спокій і рівновагу, подорожі, нові враження та натхнення до життя. Хочеться визнання і прийняття мене в суспільстві. В роботі зараз важливе для мене відчуття себе в колективі, підтримка і розуміння колег, яким також висловлюю слова вдячності за терплячість до моєї мови та питань, які щоденно виникають. Вірю, що життя прекрасне у всіх його проявах і знаю, що після найтемнішої ночі обов’язково настане найсвітліший світанок.
Особистий текст: Alyona Sapon
