В Україні я деякий час шукала себе, і не зупинялась у своїх пошуках знайти саме ту нішу, де я б відчувала себе максимально потрібною, і яка б приносила задоволення та відчуття реалізації. І життя склалось саме так, що ця справа мене дійсно знайшла. Справа, де моя емпатія і жага допомагати людям дійсно реалізувалась. Я сумую за тією маленькою «владою», коли декілька моїх телефонних дзвінків могли вирішити проблему людини, з якою вона була довгий час сам на сам. Найкраща плата зе це була, це чути від людини щіру подяку і навіть бачити сльози щастя та вдячності. В цей час я відчувала, що я в цьому світі роблю хоч і можливо маленьку, але дуже добру і потрібну справу! Саме в Державній установі «Херсонський обласний контактний центр» , я зрозуміла, що кожна людина – це маленький гвинтик, але навіть маленький гвинтик здатен зрушити гори, якщо цього наполегливо хотіти. Я дуже сумую за цим!
Що сталося тоді…
24 лютого 2022 року….
4.00 ранку….
вибухи…зовсім поряд…
я бачу пожежу на військовому полігоні з вікна свого будинку….
страх…розгубленість….
пошук з дитиною найближчого укриття від обстрілів і майже три місяці безсонних ночей в цьому укритті…
окупація…я просто не вірю в те, що це насправді і намагаюсь прокинутись від цього сну.
Але, нажаль, це не сон…..біль….невизначеність…покинута домівка….вимушена єміграція….
Через пів року я перестала плакати щоранку від новин з України і мусила зібратись заради сина, його майбутнього, бо попри все він має право на щасливе життя. Вчу мову, знаходжу роботу, потрохи звикаю до системи тієї країни, яка надала нам прихисток. Життя приходить в певну стабільність, зʼявляються плани, маленькі мрії і звісно маленькі перемоги і досягнення. Робота, хоч і зовсім нове направлення для мене, але приносить задоволення. Я знову вчуся чомусь новому і мені це подобається! Мені ще досі важко, я погано розумію мову, але я жива! Я знову відчуваю жагу до життя і вірю, що все буде добре!
Особистий текст: Nataly Matiasch
