«Куди б ти не їхав, ти везеш із собою себе»: історія Любові про віру, рок-музику та життя в Німеччині. Вона не скаржиться, не звинувачує, а приймає реальність. Вона слухає The Rasmus, коли малює аквареллю, і молиться, коли думає про війну. Любов втратила родинний дім під Харковом, але стверджує, що не втратила нічого, доки з нею Бог. Її історія — це парадокс: як поєднувати важку фізичну працю з хворими руками, релігійні цінності із реаліями війни, а тугу за сином — із абсолютною відсутністю страху.
— Любове, Ви справляєте враження дуже спокійної людини. Що Вас наповнює в цьому новому житті?
— Мої діти і мої хобі: люблю малювати, готувати і слухати музику. Найбільше люблю рок-музику, улюблені гурти — The Rasmus і «Океан Ельзи». У вільний час також люблю читати книжки — іст оричну фантастику і фентезі, детективи без криміналу. Насолоджуюсь історіями і не ловлю себе на думках про сумне під час читання. На роботі в Україні, коли був вільний час, також читала - дуже люблю книги.
— Несподіваний вибір. А що малюєте під таку музику?
— Роблю замальовки, наприклад, місячне сяйво, водоспади. Малюю акварельними фарбами. Моя донька професійно малює з 8 років, тому вона мені дає всі матеріали і ділиться порадами — вона мій вчитель. Я також завжди малювала. Моя перша професія — маляр-штукатур, в 15 років пішла навчатись в будівельне училище і 5 років працювала за цим фахом. Зараз вмикаю музику і малюю — мені це заняття подобається.
— В Україні Ви були кваліфікованим оператором котельні. Зараз працюєте в будинку для літніх людей. Як Вам дався цей перехід?
— Люблю бути корисною. Вдома десять років працювала в друкарні - робила палітурки для шкільних підручників, мені це подобалося.
Потім знайшла не важку фізичну роботу зі зручним для мене графіком і працювала оператором газової котельні — 10 років також, тому знаюсь на цій справі. В мої обов'язки входило стежити за обладнанням: знімати показники з лічильників, контроль роботи газових котлів, підтримання заданих параметрів: тиску, температури, рівня води, виявлення та усунення несправностей. В Україні щосезону складали іспит, тому що це безпека, в першу чергу. Там проблема не тільки в газі чи воді — вся система, насоси, лічильники, все це потрібно правильно підживлювати. Могла б і тут працювати, але через мовний бар'єр та інші системи, це не так просто. Зараз змушена працювати там, де можу, бо з моїми проблемами рук — діагноз ревматоїдний артрит — не всюди можу бути корисною. Інакше працювала б поваром в пекарні чи ресторані — дуже люблю готувати, пекти пироги, варити борщ, крутити голубці. Та коли нарізаю, наприклад, салат, змушена зупинятись і опускати руки, щоб вони перестали німіти.
Як і всі, коли приїхала, вчила мову, я ще зі школи знала німецьку на рівні А1, тому було трошки легше, продовжила вчити, здавала тут іспити. Якби була молодшою, може, і пішла б на навчання, а так — залишається лише робота, яка мені під силу. Служба зайнятості запропонувала роботу прибиральниці в будинку для літніх людей. Я погодилась і працюю.
— Виходить, Ви працюєте крізь біль. Чи емоційно важко знаходитись поруч зі старістю?
— Так. Багато стареньких людей мають деменцією, просять забрати їх додому, запитують одне і те ж: де вони, яке сьогодні число, який рік. Раніше я не стикалась з таким, тому мені прикро, що така старість у цих людей. Ще мені важко через важкі запахи на роботі, які постійно присутні.
Війна — найскладніша тема для кожного українця сьогодні. Любов має позицію, яка для багатьох може звучати суперечливо, але вона непохитна у своїй вірі.
— Ви сказали, що на війну дивитеся як віруюча людина. Що це означає на практиці?
— Як сказав мій син, коли його викликали у військкомат: якби усі були віруючі, то сьогодні, в цю мить, війна б закінчилася, взагалі у всьому світі. Тому що віруюча людина не бере зброю в руки.
— А коли потрібно захистити своїх батьків чи дитину від ворога? Звісно, можна виїхати, як це зробили Ви, але ж всі не можуть покинути свій дім. Хтось має їх захищати?
— Так, все одно не можна брати в руки зброю. Бог завжди захищає. Ось приклад: племінниця мого чоловіка, коли виїжджала з Маріуполя під дулами автоматів — молилась, поки їхала. Стояли російські військові, танки. Було страшно, але вона молилась і змогла виїхати.
— Ваш син зараз в Україні, як він живе в умовах війни?
— Син завжди каже: «Тримайся, мамо». Він нічого не боїться, знає, що на все воля Божа. За віру він готовий сісти за грати, але зброю в руки не братиме. Поясню, в Біблії написано: хто зі зброєю прийшов — той від неї і загине. Він віруючий — баптист, тому у нього християнські місії — вони допомагають, чим можуть, людям, печуть хліб.
— Повернімося трохи назад. Ви довго вагалися перед виїздом і як облаштувалися?
— Ми жили під Харковом, в районі, де щодня були обстріли. В квітні виїхали до родичів у Кам'янець-Подільський, там були 5 тижнів. В нашому селі не можна було залишатись, бо вже не було світла, магазини були зачинені… В нас були закордонні паспорти, тому ми міркували про виїзд в Німеччину, яка приймала людей. Через протестантську християнську церкву, яка працювала з волонтерами в Німеччині - нам вдалося це зробити. Взагалі, ми їхали перечекати. Опинилися тут, на хуторі у Вегшайд-Майєргоф. Нам дуже допоміг власник будинку: перші місяців п'ять я нічого не купувала, він багато дав нам. Потім вже самі купили сковорідку, каструлю, блендер і все інше - обжились..
Зараз доньці 19, вона вже шукає навчання в Німеччині. Себто «перечекати» змінилося на повноцінне життя. Та і нікуди вже повертатись. В серпні 22-го наш дім було зруйновано, це був дім ще моїх дідуся і бабусі — родинний, так би мовити.
— Що Вам допомагає не впадати у відчай після втрати родинного гнізда?
— Наш рідний дім — всюди. Прив'язуватись погано. Тому ми не знаємо, де будемо завтра. Куди б ти не їхав, ти везеш із собою себе.
— Любове, Ви стверджуєте , що нічого не боїтеся. Як цьому навчитися?
— В мені немає страху завдяки вірі. Я багато разів переконувалась, що Бог допомагає. На все воля Божа, чого мені боятися, навіщо переживати? У нас усі 4 роки в Німеччині складається все добре. Не було жодного дня такого, щоб нам не було що їсти.
— Про що Ви мрієте зараз?
— Складне питання. Мабуть, єдина мета у віруючої людини — це небо. Дуже велика помилка, коли кажуть: «Ось це Боже покарання». Це не покарання, це можливе випробування. Бо якщо все буде чудово, людина засинає. Наприклад, запізнився на автобус. Не можна казати, що це покарання чи тобі не пощастило. Так вийшло. Погуляй трохи, подихай свіжим повітрям, не поспішай нікуди. Треба просто інакше на все дивитися.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка
