
У ній багато внутрішньої сили — тієї, що не галасує, а м’яко тримає за руку і веде вперед, коли світ навколо розколюється на частини. Колись вона будувала своє життя крок за кроком: квартира, улюблена робота, маленький салон, у якому знала поіменно кожну людину. Війна забрала все це за одну мить, але не змогла забрати тепло, професіоналізм, творчість і вміння робити людей красивими і щасливими. Катерина не вважає себе сильною. Але такою є. Вміє підійматися після кожного падіння, братися за нове, вчитися, виживати, допомагати іншим. Вона проходить свій шлях впевнено і зі стійкістю. І навіть там, де боляче, у неї залишається любов — до мами, до тварин, до музики, до людей і до країни, що сниться їй щоночі. Катерина — жінка з величезним серцем — живе між тим, що втрачено, і тим, що ще має з'явитись в її житті. І все, що вона робить, — кожна зачіска чи змішування фарб, кожен звук органу чи фортепіано, кожна валяна іграшка — це спосіб залишити в світі трохи світла, якого їй самій, на жаль, так бракує.
Катерино, що Ви залишили в Харкові, коли вимушено поїхали?
— У Харкові в мене не залишилося нічого. Ми жили в районі Лісопарку - недалеко від північної Салтівки. Наші багатоповерхівки як і раніше стоять, але вони трохи діряві. Юридично - ми маємо житло, фактично воно непридатне. Але зараз люди живуть у Харкові в набагато гірших умовах, ніж ми мали на той момент. Страшніше, що загинули мої друзі, разом з двома своїми собаками в 400 метрах від мого будинку... Труба лопнула, коли ми вже були в Німеччині, і моя подруга, яка залишилася в Харкові, все це вирішила і винесла мої промоклі і напівзгнилі речі на смітник, а також всі мої злиплі фотографії (вони лежали на нижніх полицях, яких більше немає - дитинство, школа, весілля і т.д... . Це те, що вже не повернути. Нас бомбили так, що витримати це було неможливо.
Коли Ви усвідомили, що треба їхати?
— Коли стало зовсім нестерпно - летіло і летіло. Ми почули, що є можливість виїхати, швидко зібралися й поїхали. Я взяла лише ножиці, фен… Подивилася на все в салоні, сказала: “Ну, гаразд”, зачинила двері й пішла.Через кілька днів зателефонували й сказали: “Вибачайте, Катерино… Вашого салону немає”. Я відкрила його за півтора року до початку війни. Все життя йшла до цього — до свого маленького місця краси й затишку. 85 відсотків моїх клієнтів із салону, де я працювала багато років, перейшли за мною, коли відкрила свою справу — мені не довелося починати з нуля. І все це в мене відібрали. Але в мене залишилась професія. Її ніхто не забере. Перукар потрібен всюди.
Ви їхали не лише з мамою, а й із своїми домашніми тваринами. Це теж непросто.
— У нас собака й три коти. Нам сказали: “Вибирайте - або тварини, або валіза”. Ми вибрали тварин. З речей не було нічого. Лише все необхідне для тварин і ножиці. Все. Спочатку поїхали до Дніпра. Там нам допоміг пастор церкви — розмістив у людей, які сказали: “У нас у підвалі багато харчів. Користуйтеся всім, що треба”. Просто святі люди. Але через два тижні прилетіло і туди — зовсім поруч. Тоді ми поїхали до Львова. Там жили у дитячій роздягальні спортзалу школи.
Ваша справа, якою Ви жили в Харкові - продовжується. Що Ви найбільше любите в своїй професії?
— Коли я роблю зачіску — бачу щасливі очі людини. В Україні люди відкриті. Якось дівчина зустрічає мене на вулиці й каже: “Ви мене пам’ятаєте? Дякую! Я була такою гарною на весіллі, Ви мені зачіску робили!”. Значить, усе роблю правильно. І таких випадків багато. Я хороший колорист. У Німеччині колеги називають мене “чаклункою фарб”.
Чи складно було почати працювати в іншій країні?
— Дуже складно. Я закінчила мовні курси В1, мій бератор сказав: “Йди на роботу”. Пішла на практику в барбершоп — це був суцільний стрес: все дуже швидко, дуже інтенсивно. Тепер працюю в салоні, який схожий на мій харківський, але система зовсім інша. Тут я роблю все: одному мию волосся , іншому фарбую, третьому сушу, паралельно — готую каву, прибирання… Я до такого не звикла. І мова дається важко — інколи просто не розумію, чого від мене хочуть. Іноді в душі плачу — настільки виснажливо. 80% моїх клієнтів розмовляють баварською - мені складно.
Де Ви знаходите сили, як відновлюєтеся?
— Подорожі — це моя розрада. Будь-які: великі, маленькі, довгі, короткі. Я все планую сама: читаю, позначаю на мапі, слухаю поради, купую квитки. Люблю все: музеї, ринки, концерти, прогулянки, різні види транспорту. Повернувшись із подорожі, вже планую наступну. Побувала більше ніж у 20 країнах.
Попри подорожі, чим наповнюєте вільний час?
— Я валяю з шерсті іграшки, головні убори, шарфи. Кожна моя робота — немов маленька дитина. Працюю з бісером: картини створюю, прикрашаю обкладинки паспортів, наприклад. Завжди всі звертають увагу на мою обгортку документів, вишиту бісером. Маю диплом викладача теоретичних музичних дисциплін — викладала сольфеджіо та музичну літературу. Граю на фортепіано й органі. Уже кілька разів акомпонувала на органі в Німеччині під час служби. Творчість мене надихає.
Яка музика Вам імпонує?
— Дуже різна. Граю переважно естрадну, люблю класику, Едварда Ґріга - твори норвезького композитора і піаніста, музику Кавказу. Обожнюю джаз. У мене абсолютний слух — мені навіть ноти не потрібні, все підбираю на слух. Моя викладачка з сольфеджіо завжди казала:“Розвивайте техніку. Інакше всі ідеї залишаться лише ідеями”.
Сумуєте за життям, яке було до війни?
— Дуже. Україна мені сниться. Мій двір, моя квартира. У мене є друг, теж перукар. Ми часто говорили: “Як добре ми живемо. У нас є все…”І це правда — у мене було все. Було гарне життя.
Які цінності стали для Вас головними?
— Я зрозуміла: можна жити без усього матеріального. Приїхала без нічого. А через три роки — маю гарну орендовану квартиру, речі, меблі. Все купила сама. Але це не головне. Найважливіше — кожна хвилина життя.
Чи відчуваєте Ви себе вже інтегрованою в Німеччині?
— Ні. Мені тут подобається багато: закони, безпека, толерантність, але я ніколи не хотіла переїжджати. Зараз ми тут. А в якій країні будемо в майбутньому - не знаю.
Про що Ви мрієте сьогодні?
— Повернутися додому. У те життя.
Що дає Вам сили зараз?
— Надія. Я намагаюся усміхатись, підтримувати себе. Болю і так дуже багато. В мені є надія. Це надія на майбутнє, що ми всі впораємося. Бажаю, щоб кожен знайшов себе, де б не був. Не хочу давати собі “обітницю вічного страждання”. Навіщо? Якщо Бог привів мене сюди — значить, для чогось. Я жива. І хочу, щоб мій біль став теплим клубочком усередині, а не раною. Хочу побачити якнайбільше всього в світі — бо не знаю, що буде завтра.
Інтерв’ю, підготовка та редакційне опрацювання тексту:
Слава Онуфрик, українська журналістка та волонтерка

